Світився день у переможнім ритмі
сердець, що спогадам давали відчуття.
У вікна-пам'ять рветься вітер битви...
А скрізь реалії: весна будить життя.
Але, коли випрощуюсь з поклону,
Поклавши дяку-квіт на монумент,
Серед людей в жару я вмить холону -
Війна з-за хмар сміється в цей момент.
І гинуть хлопці - наша гордість й віра,
Спивають роси спраглі їх вуста...
Червоного самі ми годували звіра -
Накинувся на нас він неспроста.
Героїв сивочолих сліпнуть очі,
І пам'ять губиться, мов в споришах:
Онуків й правнуків у небесах вже сотні...
Не німець вбив наш цвіт, а тих солдат,
Що у боях разом пройшли вогонь і воду,
що за майбутнє гинули в снігах,
Онуки їх, із душами потвори,
Вдерлись фашистами і сіють смерть і жах.
Пробачте нам, почесні ветерани,
Що мир в країні ми не зберегли...
А Україна гоїть нові рани
Синів-героїв...І хоронить тих,
хто мужньо став на захист сонця й неба,
Що майорять на прапорі у нас...
День Перемоги святкувати треба
Тоді лиш, як закінчиться війна...