Сиджу у ванній, духмяний аромат ефірних олій туманить розум.
Гарячий струмінь води боляче обпікає стегно, червона неначе той рак, котрого з насолодою літом подають до прохолодного пива у міському генделику.
Лежиш і думаєш, що то ти відчуваєш, чи той струмінь води вже ллє холодною водою, чи то вона така гаряча, що й різниці не чутно.
Клуби пару виходять з-під струменя і піднімаються вгору, осідають на криві, обшарпані стіни та маленькими річками зтікають зі спітнілої плитки. Крапають прямо на підлогу, утворюючи невеличкі озера з брудом.
З кожним подихом повітря стає все тяжчим, вологішим, здається, що його вже не вистачає, починає стискати голову, дзвеніти у вухах.
Отож лежиш у тій ванні й гадаєш от якщо зараз, раптом втратиш свідомість у цій до болю задушливій кімнаті, от як захлинешся цією змилиною водою і як знайдуть тебе з мокрим папірцем у руці, розмитими чорнилами, що й не прочитаєш нічого. А чи ж не вирішать вони, що це самогубство, а цей клаптик паперу то є твоє останнє слово.
Та ж ні! Поволі відкладаю вогкий папір, починаю вилазити із вже не такої й гарячої води, струмінь якої без вагань змінився з гарячого, обпікаючого на холодний й навіть морозячий.
Встаю та обтираюсь м'яким рушником, адже я не самогубця, я надто люблю життя...
