Сьогодні падає сніг. Здається, що безмежні простори за вікном сховали втомлені очі, шукаючи порятунку у пухнастих покровах. Довга засніжена вулиця самотньо крокувала до тонкої замріяної берези, що була вказівником покинутих полів та залізничної колії. Кожен залишався на своїх місцях, роками додаючи до списку виконаних справ додаткову позначку про втілення задуманого у життя. Незмінні величини щоденного життя мешканців вулиці.
Незмінні величини… Для когось вони були саме такими. Чиїсь очі вдивлялися у магнетичну білосніжну красу. Наївні, перелякані вицвілі очі, які приховували десятки років життєвого досвіду. Тонкі, худорляві пальці стискали ціпок, що слугував маленьким містком між згорбленою постаттю та життям. Чотири стіни вузенької, затишної і теплої кімнати, що була його світом, за порогом якої полишив спогади та життя. Там не було навіть годинника, тому здавалося, що вона існує поза межами часу. Його радощі, смутки, останній погляд у карі очі, які так довго були сенсом життя, галасливі розмови та дні очікування. Все вмістилося у валізу пам’яті, що очікувала на відправлення потягу у невідомому напрямку, туди, де легкісь і невагомість, де у кожного імунітет до смутків та турбот. Поїздка з невизначеною датою повернення, точка відліку безтурботного існування.
Стрічка телепередач майоріла обличчями, новинами, безглуздими порадами та рекламами, бліді зіниці всотували усі почуті звуки, гомін голосів за вікном та квапливі кроки за дверима, які торували свій шлях у коридорі. Час від часу його обличчя спотворювалося болем, який пронизав коліна. День, другий… Нічого практично не змінювалося. Прожиті години буденності наближали до вічності.
«Привіт! Як ти тут?». Знайомий теплий голос завітав у царство звуків цифрового телебачення та самотності. Це був її голос, такий рідний та довгоочікуваний. Минуло багато тижнів, відколи вона приїздила сюди, говорила і сиділа навпроти нього на старому потертому кріселку. Її очі чомусь завжди уникали його. Можливо, страх викликала стара візитерка, яка вперто відмовлялася полишати його у спокої. Пані була володаркою сухого, наче кора дерева, обличчя.
«Привіт! Я приїхала. Наступні тижні ти будеш зі мною. Маю надію, що не заперечуватимеш такій компаньйонці?».
Цей голос линув тихо та спокійно, але чомусь йому хотілося плакати, спазми звивали горло, відкриваючи двері незрозумілим звукам, що мали б утворити слова. Наступні декілька днів обіцяли промайнути з легким меланхолійним настроєм та буденними клопотами, які підсилювалися січневими морозами.
Чергування у чотирьох самотніх стінах починало свій відлік, залишаючи за собою право визначати настрій кожної прожитої години. Вона приходила ледь не кожні пів години, приносила запашний пекучий чай з гречаним медом, вмощувалася на кріселку навпроти вікна і мовчала. Жодного слова чи то звуку не зронювали її уста. Очі сумно, з жалем спостерігали за кволими рухами зістареного тіла. Він щоразу намагався зібрати усі сили, аби вимовити хоча б щось, попросити чи пожалітися на надокучливий ліхтар , що вперто крав його сновидіння.
«Сьогодні вона якась дивна. Стомлена? Виснажена? Замріяна чи думає про щось важливе? Напевно втомилася від мене і моєї впертості. Знаю, що маю катастрофічно божевільний характер, але вона терпляча, у неї стане сил, аби витримати це все. Спробую вгамувати власну підсвідомість, ті зелені чи білі пігулки допоможуть у цьому. Хочу на це сподіватися». Стомлені думки сивочолої постаті пленталися у лабіринтах свідомості, щоразу забуваючи шлях до виходу зі стану постійного сну. Закриваючи очі, він поринав у безмежні світи невидимих павутин-снів та мороків, у яких перетворювався на маленького хлопчину, замріяного, розгубленого, сповненого поривів, сподівань, планів. Крок за кроком просуваєшся вперед, але не помічаєш, як мереживо павутин огортає ноги, заважаючи йти далі. Здається, що ще одна мить і злетиш, торкаючись долонями синяви неба, та враз різкий біль пронизує тіло тисячами голок , впиваючись у коліна. Спазматичні хвилі прокотилися тілом, вириваючи зі сну. Розширені зіниці, бліде полотно обличчя постали перед її поглядом.
«Тихо, тихо! Все буде добре . Я буду поруч з тобою. Лягай і не бійся нічого». Її голос линув приглушено та заколисував ніжними нотками. Тіло відчуло тепло вовняної ковдри, очі повільно закривалися, віддаляючи думки у світ сну.
«Я знову тут. Місце, де я виросла, дорослішала і пізнавала світ. Тут вперше відчула біль втрати, який роками живе поруч з моїм серцем. Пам’ятаєш, як я перебирала книги на полицях, перечитувала окремі з них по декілька разів, а ти питав про головних героїв, перипетії сюжету та враження . А потім ми сиділи усі разом на підлозі у вітальні, пили чай та сміялися, планували прогулянки до лісу та страви на завтрашній день. Ми були щасливі, втомлені щоденною працею, однак сповненні сподівань та мрій. Мрії ніколи не втомлюються, не знають слабкості та не мають терміну придатності».
Прогулянки до лісу стали невід’ємною частиною кожного дня її перебування у будинку-ностальгії. Чотирилапі друзі були вдячні за ці хвилини радості та безмежні польові простори. Як мало необхідно для мовчазних друзів, аби згодом відчувати легкість та невагомість.
Один кадр, інший. Перед його очима минали сторінки прожитих років. Одні з них були тьмяні, припорошені пилом суму, окремі оживали, втілювалися у звуках, ароматах емоцій, почуттів, які наче цеглинки утворювали сходинки – місточки між минулим та майбутнім. Вона говорила тихо, як завжди, голос переливався легкими потоками радості, суму, з невагомим, ледь вловимим відтінком роздумів.
«Цікаво, що вона приховує у своєму мовчанні? Що ятрить душу та думки цієї дівчини, яка подорослішала на моїх очах, досягла втілення власних мрій та бажань. Я лише трохи та ніби ненароком підштовхував до певних рішень. А тепер вона доросла, крокує по життю і творить власну історію».
Стомленні безбарвні очі поволі закрилися. До вух долинав кволий шелест кроків. Хтось обережно, аби не порушити самотність кімнати, відкрив двері і присів на краєчок ліжка.
«Знаєш, у нього гарний голос. Такий глибокий, звивистий, наче гірське джерело, що зникає між горбами, каменями, які хоробрими лицарями охороняють його безпеку. Коли чуєш його, то на душі стає так затишно, по тілу розливається сонячне тепло. Це ніби занурити руки у полон джерела, відчуваючи крижану прохолоду, проте серце та очі сліпить сонце прихованої ніжності, щирості. Я чую його рідко, він зринає у спогадах , іноді у снах і тоді все навкруги рясніє сонячними зайчиками, що мружать очі від радості. Його голос звучить час від часу у межах потоків плину реальності, проте наші розмови тривають цілу вічність, години, замилувавшись його тембром, забувають про час, закривають очі та поринають у кудлаті хмарки зачудування.
Він наче закрита книга, яку ти місяцями видивляєшся у книгарні, але щоразу не наважуєшся відкрити, лише тримаєш у руках, відчуваючи її обгортку і мрієш, уявляєш, що сховано на сторінках, які історії вона розповідає кожному читачеві і як може закінчитися остання сторінка. Кожен, хто зважується відкрити першу сторінку, підсвідомо вимальовує останню. А я не хочу читати чи вгадувати, що буде далі. Прагну насолоджуватися кожним звуком, реченням, повертися у думках до прочитаного, виписувати дрібним почерком у старенький блокнот уривки фраз і вивчати їх напам’ять, аби нічого не втратити. Його життя довга стрічка піднесень та відчаю, пошуків та сотні списаних листів паперу. Він там, десь далеко, проте, закриваючи очі я відчуваю його присутність, таку бажану та заборонену! Дивна я, чомусь іншого компліменту для себе не знаходжу. Доки він є у моєму житті, доти хочеться відкривати очі кожного ранку, але йому цього знати не варто».
«Вона знову плаче…. Чому ж я не можу втамувати її печаль, роздерти її на шматки та викинути у сміття? Вона сильна, знаю це, маю силу здолати усі сумніви та вагання». Зморшкувате обличчя вкрила маска вдаваного спокою, яка мала б заспокоїти ту, що мовчки роздивлялася його обличчя, сидячи на краєчку ліжка. За вікном почувся гамір і завзятий гавкіт, який міг означати тільки повернення тих, на кого він очікував впродовж усього дня.
«Привіт! Ви повернулися!». Легка, невагома постать вислизнула з кімнати, простягаючи руки на зустріч знайомому рідному обличчю.
«Вона сьогодні така щаслива, радісна. Напевно все складається у неї добре, вона знайшла себе. Нарешті можу бути спокійна за її життя»,- стрімкою стрічкою пролетіли думки у кароокому погляді, який запозичив багато років тому свої барви маленькому чуду, яке посміхалося на руках.
ID:
660759
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.04.2016 22:06:32
© дата внесення змiн: 19.04.2016 22:06:32
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|
