***
Втомлений лікар заходить в шпитальну палату,
В погляді пильнім вся мудрість прожитих років:
"Що, любі хлопці, хотіли мені ви сказати?
Чом без Сашка? Може чимсь завинив побратим?"
Наче тягучою річкою ллється образа,
Дмухнув презирства вогонь від поранених тіл:
"Краще від нас заберіть його, він же зараза...
Не у бою був поранений , він - самостріл!"
Ненависть. Шепіт, немовби звіряче гарчання,
В поглядах - лють, що фізично відчутна, без слів:
"Будь моя воля, то, вірите, я б без вагання
Я б власноруч боягуза того задавив!"
Лікар, суворо й незгідно хитнувши сивинами,
Незадоволено зиркнув: " Ви змовились втрьох?
Бачу і вирок вже винесли швидко, що винен він...
Хто з вас тут слідчий, суддя, а чи може, і, Бог?
Дивлюсь на вас і на серці тривога влягається !
Все розумію... Та як же отак, без причин
Вирок виносите? З вами він тут залишається,
Хоч би для того, щоб мудрості вас і навчив!
Мудрість не в тім, щоб тавром боягуза помітити,
Мудрість не в тім, щоб прогнати від себе втриший.
Мудрість - розгледіти в нім ту краплиночку світлого
Й не залишити самого у пеклі страшнім.
Він вже достатньо покараний власною зрадою...
Хто ж з нас безгрішний? Не вистачить люті на всіх!
Шанс дати другий - то, може, і стало б розрадою,
Як це зробити? Спитайте у себе самих!"
Вийшов з палати і гримнув дверима, як вистрелив.
Наче розпечені душі в воді крижаній
Загартував розумінням болючої істини:
Навіть у люті людиною бути зумій.
***
Полює ніч на спогади та сни,
Пролилась в вікна потайки чорнилом.
А командир їй всупереч не спить,
Міркує все - яким ото ж мірилом
Бо визначити вчинків глибину,
Об'єм людської гідності чи зради,
Яку провина матиме вагу,
Чим зважити, які знайти принади?
Шкребе сумління лезами ножів,
На мить не полишає серце рвати...
Сашко зітхнув, підвівся, потім сів
Й на милицях почовгав із палати...
Балкон шпитальний. В темряві тремтить
Цигарки вогник, на блідім обличчі
З'явився вираз подиву на мить. -
"А що, Сашко, давай-но запальничку."
Тихенько поруч командир сіда,
Шляхетно ніч їм моститься на плечі. -
"Я не помітив, як прийшла весна,
Вона блукала в серця порожнечі...
Я стільки весен на своїм віку
Вже бачив, Саню... Ця ось - особлива!
Нехай гірка, та, знаєш, до смаку
Та гіркота. А інше - неважливо"
" Я так нічого вгледіти й не встиг.
Здавалось все попереду, все буде,
Бо двадцять п'ять - то зовсім ще не вік,
А зараз... Від самого себе нудить!
І жив я ніби то і гідно, і без зла,
Сім'я маленька: я та хвора мати.
Я їй відрада... Раптом ця війна
І нікому стареньку доглядати..."
Зірвався голос. Хлипання, чи вдих?
А командиру чутно:" Що робити?"
Плече стискає: " Хлопче, ти із тих,
Хто зобов'язаний продовжувати жити!"
***
Їх було четверо. В розвідку вийшли вночі.
(Хтось коригує вогонь, певно, з крайньої хати.)
З темряви птаха нічна щось тривожно кричить,
Вітер високу траву потихеньку кашлатить.
Наче примари, безшумно, із тіні у тінь,
Де перебіжками, де проповзуть непомітно.
Раптом почулось:"Сашко, нумо оком накинь,
Чи то здалось, чи і справді проблискує світло?"
Там, у руїнах хатини поблимав та згас
Промінь ліхтарика й темрява запанувала.
"Двоє в обхід... Я з Сашком... Ви прикриєте нас.
З Богом, синки, й Богородиця щоб врятувала!"
Згодом поволі, нечутно прокралися в дім.
Спереду йде командир, а Сашко прикриває.
Перший у дірку в стіні зазирнув "Він один!" -
Жестом показує й ніж тому в спину жбурляє.
Потім лиш мить і луна приголомшливий крик,
З заду з'являэться другий в ту ж саму хвилину.
Тисне гачок наш Сашко і півкроку убік
Та закриває грудьми командирову спину.
Падає ворог. " Я влучив! Поцілив! Я зміг!"
Декілька пострілів чує ще з іншого боку...
"Що воно коїться? Не відчуваю я ніг
Що то гаряче тече, заливаючи око?"
Тіло стає невагомим і хороше так,
Ніби в колисці маленьким матуся гойдає,
Чи ковилою хитається тихо в степах,
А руки дбайливі пульсуючий біль затискають...
Час так повільно в наметі медичнім пливе.
Лікар сказав лиш одне:"Гвинтокрил на підльоті.
Йдіть відпочиньте, що зможемо - зробимо все.
Тільки знесилитесь в тій непотрібній турботі."
Не ворухнувся. Цигарка в руці дотліва:
"Що порятує від муки сумління, як знати?
Шанс я, здавалось, давав, щоб людина жила,
А вийшло для того, щоб зараз себе врятувати?
Якось неправильно. Щось тут не так і не те!
Ніби я зараз борюся тут сам із собою.
Боже, благаю, врятуй! Хай хлопчина живе!
Не сплачують шанси такою страшною ціною!"
- Він опритомнів! Злітаем. Вантажте мерщій!
- Стійте! Дозвольте йому хоч два слова сказати.
Дякую, синку! Й померти там навіть не мрій...
- В мене ж є шанс і його не змарную я, батю!
Козак Наталія
ID:
655633
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 29.03.2016 20:52:28
© дата внесення змiн: 30.03.2016 15:52:51
автор: Ниагара
Вкажіть причину вашої скарги
|
