За містом звалище сміття.
Тут хазяйнує дика зграя
голодних псів. Тяжке життя
у тих, хто прихистку не має.
П'ятьох щенят тут навесні
кульгава *** народила,
але пішли дощі рясні
і повінь всіх їх потопила.
Якби ви бачили оті
без сліз сумні собачі очі...
Один за одним дні – пусті...
На місяць вила проти ночі.
Лизала тепле молоко,
що із сосків її зболілих
ще й досі іноді текло.
На інше не було вже сили.
Коли сенс втрачено – життя
поволі з кожним днем згасає.
Тут навкруги лише сміття.
Ніщо в цім світі не тримає...
...В цей день о вранішній зорі
на смерть чекала *** тихо,
коли ж опівдні сміттярі
поїхали – відчула лихо.
Повітря носом потягла...
Не знала де, і що шукати,
але холодний подих зла
не дав їй смерті дожидати.
Зіп'ялася. Пішла туди,
де зграя вся бенкетувала,
де був відчутний центр біди,
такої ж що щенят забрала.
Пришкутильгала. Зграя тут
харчі шукає вправно, жваво.
Що не доїв зажертий люд,
на те вже інший має право.
Й вона собі пакунки рве.
Аж раптом... Тягне... Пуповина!
Щось випало м'яке, живе –
новонароджена дитина?!
Не вірила своїм очам.
Людське створіння... Хто ж та мати,
яка пакунок зі сміттям
приготувала немовляті?!
Ось, ворухнулося... Диви –
таке маленьке, кволе, синє.
Лизнула в ніс його: "Живи!
Тебе ця *** не покине."
А псяча зграя тут-як-тут,
вже скаженіє, оточила.
Як вловиш ґаву – розірвуть
голодні пси. Заходять з тилу...
Але ж, і *** наче вовк,
ошкірилась, гарчить, лякає.
Її характер, то не шовк,
про це вже кожний пам'ятає.
Тепер заради малюка
вона готова бій прийняти.
Ще вдосталь в неї молока.
У нього буде справжня мати!
Так, проти всіх вона одна,
аж захлинається від сказу:
"Хто перший?! Це моє щеня!
Торкнеться хто – порву одразу!"
Весь відчай, біль останніх днів
свого пустого існування
і дійсний материнський гнів
старалась вкласти у гарчання.
Тій "суці", що дала життя,
таке й не снилося – як мати
своє беззахисне дитя
від всіх повинна захищати.
Якщо потрібно – йти у бій,
зубами рвати горло, жили
до смерті в вихорі подій
допоки будуть дужі сили.
Звіряча зграя не пішла
у наступ. Хай собі дикунка
залишить харч який знайшла
сьогодні й випав із пакунку.
Не мало статися біді
в цей день, все склалося на краще.
Пси розбрелися хто куди.
Дісталось суці тій найважче –
з землі підняти немовля,
заледве дихаюче, кволе.
Відсунула сухе гілля.
Взяла у пащу зовсім голе.
Своїм гарячим язиком
послухала живе створіння,
як б'ється серце під кликом,
пульсує радо: "Є спасіння!"
Мов скарб здобутий те дитя –
міцний горішок – буде жити!
Соски у *** це – життя,
вони ще молоком налиті.
Пішла вона не навмання,
обрала шлях безлюдний, тихий.
Несла у щелепах щеня,
яке відібране у лиха.
Подалі звідси, від біди,
у зеленліс, де водограї,
від сміттєзвалища, води,
звірячої й людської зграї...
...Можливо, так й було б воно –
десь ріс би Мауглі у лісі,
але життя, це не кіно,
закони інші в божій висі.
Сімейна пара іздаля,
що на машині проїжджала,
побачила оте маля
і суку, що його тримала.
Тож, зупинились, підійшли
і простягнули руку звіру.
Мабуть, це янголи були,
що викликають наддовіру.
Страшна картина для сердець,
але вони обох забрали,
і це щасливий був кінець.
Я не скажу, що буде далі.
Бо ніц не знаю я того,
атож вигадувать не буду.
Але від серденька свого
суджу бездушну ту паскуду.
На це я маю право? Так!
Не визнаю я за людину
ту "суку", що в сміттєвий бак
укинула ЖИВУ дитину!
За останній час - це найкращий твір із усього прочитано в нашому клубі. Дякую Вам за душу і талант.
natali.voly відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Насправді на цьому сайті є багато талановитих авторів. На жаль, за браком часу, не можу завітати до усіх, щоб оцінити нові твори. Вам дякую, що завітали і висловили свою думку. З повагою від серця до серця.
Щиро дякую Вам, Наталко, за Ваш чудовий твiр!
На жаль, саме людина, є, певно, єдиною iстотою у живiй природi, яка може кинути на смерть власну життєздатну дитину. Жодна тваринна самиця цього не зробить.
natali.voly відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Повністю з Вами згодна, шановна Mik (галицька миша). Рада, що у Вашій особі знайшла однодумця.
Важка історія, дуже майстерно викладена у віршованій формі. Мені, як матері двох діток,не вкладається у голові,як можна так вчинити...але,на жаль,такі страшні реалії сьогодення...
natali.voly відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Сніжинко, Вам це не укладається в голові тому, що Ви її маєте. А хтось по-життю її втрачає, і робить вчинки, які не притаманні навіть хижим звірям. Якщо Господь хоче покарати людину - він відбирає у неї розум...
Щиро дякую Вам, Наталко, за Ваш чудовий твiр! 
