Затихли знов слова у моїм тілі —
І перед завтрашнім пригнічено мовчать,
Ще вчора такі вільні й легкокрилі
Устам поставили безмовності печать...
Чому ж ви так по-зрадниьки — в мовчанку?..
Кого ж ви забоялися в ці дні?
Ви сонечку виспівували зранку
І ввечері були ви на коні!...
А бач тепер, лиш темрява до двору —
Ви на лежанку, в тепленький куток,
Простелете на камінь тіло хворе
І цілу ніч — мовчок, мовчок, мовчок...
Вам боляче, що ще вчорашні друзі,
Які клялись про батьківський поріг,
Вклонилися брехливому катюзі,
Закинувши всі клятви за моріг?..
Вклонилися орді дурній і дикій,
Що увірвалася у душі і серця —
І переконують до мату і до крику,
Що рятівник — дурна орда оця?..
Що нам несе від нас самих спасіння,
Що мати в нас нікчемна і дурна,
Що хліб їмо на попелі й камінні,
Що нам в раби стежина лиш одна?..
Та ні ж, слова! Послухайте — і друзям,
І недругам скажіть, і —ворогам!
Скажіть дурному й хижому катюзі,
Що наша мама наймиліша нам!
Скажіть усім, що в нас батьківська хата
Найкраща й найрідніша навіки,
Що учить нас любити предків мати,
Черпати сил з батьків життя-ріки!
Тож говоріть, а не мовчіть у тілі!
Тож говоріть — нехай співа душа,
Що предківські слова нам любі й милі,
Що Бог дарує пісню і вірша!
Тож говоріть, хоч завтра тяжко буде —
Минеться це, як сну погана мить!
Тож говоріть — хай правду чують люди!
Тож говоріть, слова! Тож говоріть!
05.03.2016 рік