З Вірою Іванівною Дяченко я познайомилася ще в далекому 1991 році, коли вона з чоловіком Володимиром Івановичем прийшли працювати ,по переводу, в нову школу № 24. Тоді пані Віра привела до мене свого синочка Сергія в шостий клас, де я була класним керівником. Ось з того часу ми і подружилися .
Кращої подруги ніж Віра Іванівна, я не мала. Ми зустрічалися кожний день у школі . Обговорювали різні події, як в житті школи так і в інших життєвих ситуаціях.
Віра Іванівна була дуже хорошою і розумною порадницею. Вона часто разом з чоловіком приїжджала за мною машиною, і ми їхали до школи. Це була прекрасна, симпатична жіночка, хоч на зріст маленька, але скільки в ній було енергії, а також мудрості.
Прекрасний фахівець своєї справи, Віра Іванівна вміла організувати дитячий колектив. Її дуже любили і поважали діти, вони горнулися до неї, як до мами.
З чоловіком Володимиром вона жила душа в душу, як одне ціле і нероздільне. Їх можна було побачити всюди разом: як в школі так і за її межами.
Вона вміла розумно керувати і Володя її завжди слухав. Кращої жіночки було б і не знайти. Вони прожили в дружбі і злагоді майже 50 років. Я по дружньому їм заздрила бо це була зразкова сім’я.
Коли я дізналася, що Віри Іванівни не стало, що вона відійшла у вічність,то не могла собі уявити що її не має, що ще досить молода, практично здорова жінка могла ще жити і жити.
Шкода і дуже жаль, що такі добрі, розумні, щирі люди як Віра Іванівна, швидко йдуть з життя, але пам'ять про неї буде завжди жити у серцях багатьох людей, котрі її знали.
Вчитель української мови- Чорна Ганна Миколаївна.