Є в твоєму світі час і місце, щоб народитись.
Дивачка, годі й намагатися тебе розуміти! Що з’являється в тобі у ці короткі періоди, якою любов’ю ти сподіваєшся дихати надалі, якою красою насолоджуватися? Хіба варто ховатися від стороннього ока, щоб прийняти нове почуття, світло, що його вчора не вистачало? Але ти настільки певна в необхідності періодичного відродження, наскільки взагалі може бути впевнена людина в тому, на чому знається. Скільки таких знань уже встигла набути під час порівняно нетривалої присутності на Землі?
Що відомо тобі про життя, окрім того, що відчуте й прожите? Чим керуєшся, впускаючи в себе якусь оновлену радість, звідки ти знаєш, врешті, що вона – радість?
Якимось чином, розмежовуючи «минуле» й «завтра», єдине, в чому ти певна: відчуття. Але вони ж ніби були і вчора, непідробні, яскраві, переповнювали тебе, спрямовували! Чи може зблякнути щось справжнє у тобі, змінитися так, аби з’явилося бажання переосмислити, змиритися, чи й зовсім відмовитися від нього?
Отут, власне, ти замислюєшся, бо з кожним народженням себе нової не позбуваєшся повністю тієї, що була нею вчора. Ти залишаєш собі її звички, які здаються цікавими, якісь дрібні риси характеру, деякі уявлення, що не можуть видаватися хибними тільки тому, що відмінні від загальнолюдських стереотипів. Щось, достатньо незамінне, таке, чим засвічуються твої очі, від чого іноді стає тісно в грудях, те, що, врешті, визначає тебе – тобою, лишаєш.
Та разом з тим ти вже не можеш – нею. Відчуваєш нестачу кисню, спрагу і тиск уявних ґратів одночасно – це і є твоя готовність бути іншою. Напевно, це й справді дивно – оживати, не вмираючи. Але ти – дивачка, і ти здатна на дивацькі вчинки. Та й хіба то вчинок, так, спосіб життя, коли за кілька годин у своєму сховку вчишся бути тією, яку вже уявляєш доволі чітко: до зморщечок на чолі і найпершої ранкової думки.
Чи знаєш ти, в чому полягає різниця між просто життям і народженням? – Швидше за все, ні. Ти просто знаєш, що та, вчорашня, себе віджила. У неї, можливо, внаслідок «не тих» переконань або непритаманних іншим бажань, з’явилася купа неприємнощів. Без різниці, в чому ті проблеми полягають: чи сварки на роботі, чи ненависть до конкретних людей, чи фізичне відчуття болю, якась хвороба, ніби й не потрібна тобі, але набута тобою ж з усією дивацькою цілеспрямованістю, - важливо, що висновок зроблено, страх подолано і є сили крокувати вперед. До світла, якого ще вчора через власну зашореність не бачила. Ти навіть дивуєшся: як можна було не помічати настільки очевидне, близьке, зрозуміле? Ти навіть сердишся, що не бачила його через купу всякого дріб’язку, що сама й наскладала перед собою, вважаючи чомусь потрібним.
Але ти всього цього не поясниш, бо та, що народилася, не пам’ятає проблем з минулого життя. Твоє відродження – це не тільки оновлення прагнень. Можливо, ти того і не визнаєш, але, перш за все, це – уміння відпускати. Відпускати все, що призвело до маленької катастрофи тієї, яка так і не вмерла для того, щоб ожити. Твоє чергове народження в дечому схоже з прощанням. Ритуал-проводи чогось, що вчора могло становити Всесвіт. З бажаннями, до здійснення яких так і не дотяглася. А може, народження у сховку – то лише період, потрібний для смирення.
Так, ти не можеш отримати примарний Всесвіт. Але можеш створити справжній, що зблисне ранковим променем у вікні, запахне м’яко ароматом українського степу з чашки, повної трав’яним відваром – замість вчорашньої міцної кави – і посміхнеться новою, хай і химерною мрією. Всесвіт, який покаже тобі, що твій сховок – твоя ж оселя, кімната, у якій ти проводиш левову частку свого життя, мрієш, пишеш, смієшся і плачеш. А сховком, виходить, її зробило твоє бажання жити. Це буде Всесвіт, не позбавлений того світлого, бажаного, що було в примарному. Він просто повнішим, світлішим і... рідним.
І дарма, що бажання ожити у тебе з’явилося значно раніше, ніж бажання померти. Бо ти – дивачка. І це дивацтво ти неодмінно лишатимеш собі щоразу, скільки б не оновлювалася.
...Іноді мені здається, що так народжуються метелики, що кокон, перш за все, їм самим і потрібний – аби відчувати полегкість від усвідомлення себе власниками таких прекрасних, таких летких і не схожих на чиїсь, крил. І щоб тішитися тим, як ця краса зігріває погляд багатьом іншим.
А ще – я люблю тебе, дивачко.
ID:
642674
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.02.2016 07:39:04
© дата внесення змiн: 10.12.2017 07:27:22
автор: Олександр Деркач
Вкажіть причину вашої скарги
|
