у тебе в очах - блакитні зіниці. блакитне небо - предвісник біди. я тихо гладжу тебе рукавицею, і знову ми ні туди ні сюди. я заплітаю русяві коси, вдягаю до тебе мережки й шовк. та кожна зустріч - прокльони й сльози, ти вже й не знаєш, чого прийшов. ти хочеш так: герань і канапки, квитки в театр, тепла ковдра, сміх. а я складаю пухнасті лапки. та це не для тебе лиш - це для всіх. я граю в сніжки, сніг грає райдужно на наших віях - усе як слід. і лиш не ходжу на дахи та набережні: моя підсвідомість там скришить лід. ми всі вже сльози, напевно, витиснули, тож нам вготований вічний рай. твої зіниці блакитно зблискують, відображаючи мій відча́й. я чийсь хворобливий химерний задум. візьмись виправляти, візьми пінцет. вирішуй, що далі: я кину писати? чи кинуся з даху кінець-кінцем? я тисну руку твою в кишені. тема - розлука повік віків. попсово прошу у тебе прощення за скоєння всіх пралюдських гріхів.
і очі блакитніють неприродно, і стіни під*їзду - суцільна блакить.
ми так бажаємо один одного...
у кляту цю найостаннішу мить.
ох, шалений вірш. і правдивий.
форма не подобається - хочеться строф. і блакиті у перших та останніх реченнях забагато - може, краще, синь вставити, чи що ще..
ще не сподобалось "ні туди ні сюди". Але це мої забаганки, не ображайтесь
останнє речення - !!!
Долька Полину відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую знов) нє, саме блакить. "синє" й "блакитне" - зовсім різні речі, я саме друге підкреслюю. ) щодо форми, у строфах я це бачу банальніше, а банальність я не люблю. до того ж, це розмова з конкретною людиною.)
а заради останнього речення все й було, як водиться.
