|
Ви коли-небудь намагались зловити сонячні зайчики? А вдавалось? Ну, от! Мені також не вдавалось.
Пам’ятаю, в дитинстві часто за ними ганялась. А це була, як виявилось, лише омана.
Мене дурили, як маленьке кошеня, яке намагається зловити те, що неможливо взяти в руки, чого не можна торкнутись; яке покірно слідкує очима, своїм невпинним поглядом, навіть не моргаючи, за тим чи іншим явищем, що, по суті, є лише оптичною ілюзією чи якимось черговим законом фізики.
«То сонячних зайчиків не існує?» - думала я.
«Але ж як? Я ж бачу їх. Чітко і виразно видно їх контури. То чому я не можу їх зловити? І чому вони саме зайчики? Адже у них немає вушок, та й вони зовсім на зайчиків не схожі.» - продовжила я свої дитячі, можливо, навіть безглузді роздуми.
У мене було так багато запитань. І я, будучи ще малою дитиною та стоячи за свої викрутаси інколи у куточку, весь час думала чому цей світ дорослих такий дивний. Я шукала відповідей і не могла їх знайти. Чому, власне, дорослим так подобається обманювати власних дітей?
«Немає там ніяких зайчиків – лише сонячне проміння!» - думала я.
Тепер мені минає сімнадцятий рік, відколи я побачила цей світ, відколи вперше сама почала дихати, не залежачи ні від кого. А, втім, досі не розумію… чому ж, все таки, саме сонячні зайчики?
Можливо, тому що вони втікають так само швидко, як зайці, скачучи по стінах і стелях? Та ні, тут щось не те…
Чому з таким же успіхом ми не можемо називати одне одного сонячними зайчиками? Ми ж постійно втікаємо одне від одного, ховаємось десь у куточках, аби нас не знайшли і не зловили.
От і сонячному промінню хочеться бути вільним, незалежним. Воно не хоче бути іграшкою в руках, воно хоче, аби ним насолоджувались здалека, не торкаючись. Егоїстично, чи не так? Але це лише на перший погляд.
А ви коли-небудь задумувались над тим, що може статись, якщо таки торкнутись Сонця? Ми б згоріли. То, виходить, воно про нас турбується, а не про себе. Значить, це не егоїзм, не бажання бути ізольованим, недоторканим, центром всього і всіх. Це прагнення вберегти нас!
Так само й ті люди-сонячні зайчики, що живуть серед нас: вони знають себе краще, ніж ми і добре розуміють, що від них потрібно триматись подалі. От і втікають від нас, аби ми не обпеклися о полум’я, яке захищає їх від злодіянь морозів. Вони нас захищають, а ми, не розуміючи причини їх втечі, звинувачуємо їх.
Тепер я нарешті зрозуміла чому сонячних зайчиків не можна зловити чи торкнутись: іноді краще, якщо щось нам світить здалека, гріє, кличе до себе, виблискує переливами світла, але ніколи не підпускає надто близько до себе. Не все те золото, що блищить, як то кажуть. Хоча, це не дуже влучна фраза, та все ж, передає зміст того, що я хотіла сказати – іноді ми тягнемося до того, до чого не варто тягнутися, до псевдозолота. І все лише через його блиск, через його зовнішні риси. А, як тільки ми приближаємось, то наші сподівання руйнуються.
А іноді, ми, дивлячись здалека (можливо, навіть зверху вниз) на ту чи іншу особу чи, може, предмет і, не помічаючи ані блиску, ані зовнішньої краси, яка б зачаровувала око, відвертаємо очі, не бажаючи навіть бачити це щось чи того когось. Але, як тільки ми ближчаємо до цього предмета чи цієї особи, то розуміємо, що дарма відвертали очі – можливо, це й було справжнє золото.
Ось так й у випадку з сонячними зайчиками: це оманлива краса, це брехливий блиск, який оберігає нас від небезпеки згоріти, суворо кажучи нам: «Ми не для мацання! За нами можна лише спостерігати, руками чіпати не можна!».
Це, наче жорсткий натяк на небезпеку для нас. Так само, як колючки троянд, якими вони захищаються від небезпеки і якими попереджають нас, що їх не можна торкатись.
Отже, звідси випливає, що чим гарніший предмет, тим він небезпечніший. Чи ж, чим красивіша особа, тим вона небезпечніша. Зовнішня краса – це, наче попередження, знак, це, як червоне світло світлофора на пішохідному. «Стій! Не підходь!» - говорить нам краса. Тільки ми часто її не чуємо. Та, інколи краще насолоджуватись красою здалека, не вникаючи в неї, в її суть.
Отож, бережіть себе від омани! В тому числі й від сонячних зайчиків. Вони красиві, але не намагайтесь їх схопити – вони все одно втечуть, бо своєю красою самі намагаються вберегти людину…
Але чому все таки сонячні зайчики? Може, тому, що лише така назва могла зацікавити непосидливих діточок, яких потрібно було чимось зайняти? І досі не можу знайти відповідь на це запитання. А, здавалось би, це ж найпростіше, ази. Тільки от, іноді найпростіше завдання може виявитись дуже складним, ледь не найскладнішим. А складне – простим. Не все насправді є таким, яким воно нам здається.
Щось схоже я вже казала щойно, чи не так? Ну, що ж, тоді я повторилась. Але, гадаю, у цьому немає нічого смертельного. Інколи краще повторити кілька разів, аби справді комусь щось втовкмачити в голову.
Начебто, відповіла на усі запитання, та залишилось лише одне – чому ж, власне, батьки так люблять дурити своїх дітей?
З часом, я зрозуміла для чого вони це роблять: вчать дітей говорити правду. Так, так! Саме правду! Як то кажуть, клин клином вибивають. Вони діють нашою ж зброєю, аби обеззброїти нас, ввести в оману, аби ми розгубились і розповіли правду, замість того, щоб брехати.
Але тільки-но ми дорослішаємо, то забуваємо про ці батьківські уроки і все одно брешемо одне одному. А чому ж ми брешемо?
Тому що, така, видно, наша людська справжня сутність. І нічого тут вже не поробиш. Втім, це вже інша тема і інші роздуми, а сонячні зайчики не мають до цього ніякого відношення.
Отже, мені хотілося б закінчити власною гіпотезою про те, що таке життя, на основі всього, сказаного мною раніше: «Життя – це музей: часто не можна торкатись, можна лише дивитись!»…
Тому, прислухайтесь до своїх життєвих екскурсоводів – вони поганого не навчать!
Хоча, іноді й бувають винятки з правил – про це теж не забувайте!...
ID:
633636
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.01.2016 14:12:49
© дата внесення змiн: 05.01.2016 14:12:49
автор: Іванна Западенська
Вкажіть причину вашої скарги
|
