Душа дитини.
Було шість годин вечора, Катерина швидкою ходою поспішала на збори сина до школи. В чобітках плавала вода, було холодно і моторошно, може зателефонувати і сказати, що не можу, подумала Катерина, та ні треба йти, брехати не можна, гріх.
Підходячи до школи Катерина згадувала своє дитинство : холодне, пусте, безбарвне – та це було по приїзду до міста, а до того часу – райське, повне смаку, мрій, і пісень. Катерина пригадала, як брала до рук штучну квітку, що стояла в вазі круглий рік і співала, ходячи по світлій, великій, просторій хаті.
Згадала вседозволеність у дідуся і бабусі, для неї не було слова «ні», для неї не було слова «не можна», вона жила в осяяні тепла, добра, і любові. Вона була сама немов та квітка, але не штучна, а жива – сповнена любові, радості й добра.
Зайшла в клас, привіталася до вчителя, батьків, і сіла за другу парту біля стіни, де сидів її син.
Збори ще не почалися, хоч була вже шоста година вечора.
Батьки все підходили і підходили і вчителька розпочала :
- Більша частина батьків вже прийшла, тож давайте розпочинати, бо в мене вдома хвора дитина, і мені хочеться якнайшвидше бігти додому. Оголосили, як будемо працювати в другому семестрі, з якого і по яке число будуть канікули, та поступово перейшли до поведінки, і тут розпочалося :
- А Нестеренко б`є мого сина , звернулася одна мама до тата Нестеренка.
Батько Нестеренка відповів:
- То дайте йому зауваження.
Мати учня Олександра Валеріївна :
- А чому я повинна давати зауваження вашому сину, Ви ж його виховуєте.
Нестеренко Олексій Петрович :
- А Сашко, слухає краще чужих.
Тут до розмови почали долучатися інші батьки, з криками, запитаннями, стосовно поведінки сина Олексія Петровича. Чому його син Сашко б`є інших дітей, чому платить за одну дитину, коли в них навчається двоє дітей в одному класі, одна мама вигукнула :
- Я піду в департамент, моя дитина «не боксерська груша», я зумію її захистити.
Олексій Петрович сидів червоний, можливо і знервований, але тримався добре, а потім голосно мовив :
Та скажіть мені кінці-кінців повну суму, скільки я повинен заплатити, а не рахуйте: за дитячу шафу 90, за прибирання й охорону 20, на подарунки 100, порахуйте і скажіть, я все оплачу. І тоді Катерина не витримала і мовила :
- Ольга Йосипівна, звернулася Катерина до голови батьківського комітету, порахуйте і напишіть будь ласка, Олексію Петровичу суму, що Ви його клюєте, він вже червоний, як «рак і далі замовкла, притримуючи долонями вуста.
Нарешті з-за вчительського столу встала Лариса Тимофіївна, і в класі запанувала тиша. В нас є ще один інцидент, який я повинна проаналізувати з Вами шановні батьки. Ви знаєте, мені в понеділок довелося на переві вийти на декілька хвилин з класу, і подібної жорстокості серед учнів, я давно не спостерігала. Маленькі діти – і несамовита жорстокість нашого суспільства.
Отже, до чого я веду… Я заходжу до класу, і бачу вражаючу подію. Загоруйко Марина тримає за руки Ангєліну Псюрнічеко, а Даша Нестеренко, б`є дівчинку в живіт. І це дівчата… Шановні батьки, вчіть дітей поваги один до одного, любові до ближнього, виховуйте в дитині гуманне ставлення до навколишнього світу. Почала порушуватися тиша, батьки обурено стали викрикувати, що їм набридло на всіх зборах вирішувати одне й те саме питання, потрібно щось вирішувати з Нестеренками кричало декілька голосів підряд, це вже триває другий рік, набридло.
І тільки одна мама учня Сергія Коршуня сказала Олексію Петровичу при всьому класі:
- Ви ж тільки не бийте Сашка, не робіть з нього обділене дитя на весь світ, пояснюйте, але не бийте, що ж Ви робите, дитя «сине» в школу ходить!
- Ми дітей не б`ємо, відповів Олексій Петрович.
- Це неправда, зауважила Катерина, інші батьки бачили, вашого Сашу в синяках, коли він переодягався на урок фізкультури.
Батько Сашка мовчав.
Коли закінчились збори мати Сергійка підійшла до Олексія Петровича:
- Ви знаєте, в мене були теж проблеми з поведінкою, так сталося, що рано я рано вийшла на роботу, Сергійко був маленьким, от і лишила його в своїх батьків – на два роки, хоча я майже кожен день їздила в село, але зранку до вечора не бачила дитини. Та коли з`явилася нагода, і я його забрала, пройшов не один рік, поки дитина перестала битися, казати погані слова, і бути сонячним зайчиком вдома і в суспільстві. Ваший Саша, мого Сергійка теж бив, чоловік прийшов Сергійка забирати додому, і бачив, як Сашко давав стусани по потилиці нашому сину, але потім просив слізно вибачення, щиро, по декілька раз, обличчя Олексія Петровича змінилося, він ніби чув це вперше в житті. Ваший Саша,така сама дитина, як і всі інші діти, але треба його любити, таким, яким він є, тільки підказувати і направляти на істинний путь совісті, любові і тепла.
Катерина Іванівна підійдіть будь ласка до мене, позвала Лариса Тимофіївна, і Катерина відійшла, так і не завершивши розмови з батьком Нестеренків.
- Чому я не знаю про те, запитала вчителька, що вашу дитину теж били?
- Сергійко просив, щоб я не казала.
Катерина поспіхом йшла додому, було по осінньому холодно, їдкий вітер вривався за комір, і жалив шию, немов кропивою, пальці розчервонілись, і вона хутко заховала їх до кишені, в чобітках квакала вода..
Катерина йшла додому, і все переживала за сім`ю Нестеренків, аби батьки тільки не били своїх дітей, адже як вони зростають – такими і будуть, вона не раз бачила, які вони похнюплені ідуть ранком до школи: плечі опущені, очі дивляться вниз, і голова немов вросла у плечі, низенькі, маленькі і нещасні…
Такими діти здавалися, а що насправді – ніхто не знав, це місто – не село, тут один одного не вивчиш, і в душу не заглянеш, сусіда іноді не знає живучи поряд декілька років. Але це ж діти, в них є і серце і душа, навіщо руйнувати їхній світ, їхнє дитинство.
Студенти.
Була весна.
Буяли в цвітінні абрикоси, вишні, все якось одночасно і незвично – для старшого покоління, а для молоді - природа ніби жила в своєму русі, в оточенні бджіл, павучків, божих корівок, цвітінням різнобарвних тюльпанів – все пробуджувалось, оживало і грало на весняному сонці. В повітрі стояв гул тисячних бджіл, ніби прорізуючих своїми маленькими крильцями свіже повітря весни, що пахло весною і медом.
На порозі медичного коледжу стояв високий, світло русявий хлопець, і в його очах світилась доброта в сплетінні сонця і тепла. Це був Сергій Коршунь. Він нещодавно вступив до коледжу, а далі запланував університет, бо мріяв бути лікарем кардіологом.
Мрія бути лікарем виростала з дитинства, вона ніби мала крила, і хотіла злетіти високо до зір, це прагнення жило в ньому все життя – з дитинства, бо ж він маленьким часто хворів і все чув не раз від матері виснаженої його хворобами і доведеної до глибокого відчаю :
- От виростеш, і будеш лікарем, і тоді, я за тебе не хвилюватимусь, бо ж буду спокійна – ти сам про себе зможеш піклуватися, а тож як , я не буду вже така моторна, та й хто його знає, як життя поверне.
До того ж Сергій був надзвичайно добрим юнаком, йому було всіх жаль: людей, тварин та навколишній світ, який ніби помирав від сучасності в яку спішить людина. Планета була для нього немов жива рана в розірваній озоновій дірі, танучими льодовиками, висушеними морями, знівеченими лісами, і переродженою землею.
Тепер землі ніхто не давав відпочинку, як раніше, з неї вижимали до останнього, вливали виїдаючи нутрощі хімікати-міндобрива, і вимагали найбільшого врожаю, і ніби випікали очі. І Сергій це відчував своїм здоровим, молодим, щирим серцем, і хотів щоб здорові були всі – від малого до старого, він ніби розумів – так не буває. І як він з такою душею зможе дивитися смерті в очі, але ж прийдеться, якщо ти кардіохірург, це хоч і геній – але не Бог.
Отака була душа в Сергія, який нещодавно закінчив 11 клас, і стояв на порозі медичного коледжу, шукаючи своє ім`я в списку для вступників вивішеного в холі на першому поверсі. Тут хтось позаду погладив Сергія по плечу, він обернувся і побачив Ірину – однокласницю, яка до нього була завжди тепла і особлива далекоглядна, розумна дівчина.
- Ірино, і ти теж сюди надумала?
-Так, а ти не знав.
- Та ж як бачиш, ні.
- Ну то що, спитав Сергій, підемо відсвяткуємо, він навіть не спитав, чи Ірина пройшла по балах, він навіть не замислився, задати це питання, настільки був впевнений в Ірині.
- Підемо, відповіла Ірина.
- Давай до кав`ярні, запропонував Сергій, тут недалечко в центрі. Сергій ішов щасливий, Ірина теж, - тепер вони обоє студенти – будуть здобувати собі професію, щоб з нею вирушити в великий світ сьогодення.
- Знаєш Сергію, сказала Ірина :
- Я хочу бути педіатром, лікувати дітей.
- А я відповів Сергій, кардіохірургом, але хірургія – це вищий навчальний заклад, та я буду прагнути цього всією душею, і наполегливою працею, і моя мрія здійсниться, я це відчуваю!!!!!!
- Той добре промовила Ірина, будемо допомагати один одному.
- Гаразд, промовив Сергій.
Вони йшли повз дитячу бібліотеку, Сергій спитав, показуючи на будівлю,
- Часто сюди ходила в дитинстві?
Так, я люблю читати, відповіла Ірина.
- А ти?
Я, засміявся Сергій, в мене мама бібліотекар, записала мене в чотири роки до всіх трьох бібліотек, і всюди водила, читала, і я читав, дякуючи їй. Вони йшли повз великі білі кругловидні ліхтарі, широкими алеями каштанів і великими різнокольоровими клумбами тюльпанів, раптово Ірина попрохала Сергія зачекати :
- Дивись, які гарні квіти, їх любила моя мама, в очах стояли сльози і біль, але Ірина стрималася, продовжуючи, вона б раділа за нас – вона тебе поважала Сергію, ще з дитинства. Ірина встала, поправляючи довгі коси, кирпату спідничку, і підійшла до Сергія.
- Пробач, за зіпсований настрій.
- Нічого, відповів Сергій, це життя, в ньому повинна радість переплітатися із смутком, ми ж люди повинні пережити все: і радість, і втрати, жаль, тільки що ти рано відчула втрату… Втрата матері – це важке лихо, та давай про щось інше, а то твій смуток мучить твоє серце, а тут вже нічим не допоможеш. За розмовами однокласники не помітили, як швидко прийшли до «Сладкарниці». Сергій запропонував Ірині посидіти на дворі за столиком, поки він замовив морозиво.
- Ірино, тобі яке?
- Я полюбляю фісташкове.
- А тістечко?
- Празьке.
- Окей.
Поки Сергій замовляв морозиво і тістечко для Ірини, підійшли двоє хлопців одного з них вона добре знала, їхній однокласник Нестеренко, а інший – молодий високий юнак з блискучими очима, ніби протер на її блузці діру, допитливо дивився і мовчав.
- Ну що, Ірино, звернувся Нестеренко до дівчини, грошики в бабусі з`явились?
-Морозиво з бананчиком будеш їсти?
- Відстань – сухо промовила Іра.
-Гони бабло біла краля чуєш, давай швидше.
- В мене тільки на проїзд, відповіла Ірина.
- Ану дай подивлюсь глянув на сумочку дівчини Нестеренко.
- Тут вийшов Сергій.
- Ну що ж Сашко, як завжди граєшся злом і ножем, промовив Сергій.
- Відійди від Ірини!
- А то що? Злобно усміхаючись вишкірився Сашко.
- А то нічого, загримиш колись за вимагання, з другого класу як почав, так і не зупинишся!
- Ану іди сюди недоносок! Підійшов Нестеренко до Сергія впритул, вони зітнулися очима…
- Я тебе ненавиджу усе своє життя в`їдливо промовив Нестеренко до Сергія.
- А мені, що з того? запитав Сергій.
Ірина встала за столика і тихо промовила :
- Хватить Сашко, тебе ж ніхто не чіпав, іди собі.
- Іди собі! Закричав Сашко……
- Я тебе зараз піду! І кинувся від Сергія до Ірини.
- Ти що курка, тут квокчеш?
- Іди яйця неси!
- Припини! Випалив Сергій, ти нас вже дістав за одинадцять років!
На вулицю до столиків вийшов офіціант.
- Що тут сталося, я зараз викличу міліцію!
- Викликай, сказав товариш Сашка, а тоді «mоmento more»…
Хлопці ну досить вже, сердито промовила Ірина, взяла швидко Сергія за руки і сказала :
- Пішли.
- Пішли? Здивувався Сашко?
- А розрахуватися зі мною молодята?
- Та відчепись вже, відповів Сергій рушаючи із закладу.
Сашко схватив зі столу келих вина, який заказав Сергій, бризнув в обличчя однокласнику, і вдарив кастетом Сергію в чоло. Сергій непритомно впав на асфальт. Ірина кинулась до нього поклавши голову собі на коліна, кров юшила їй на руки, блузу, вона тремтячими руками з мобільного почала викликати швидку. Сашко з товаришем пішли в розкачку викрикуючи:
-Бувайте придурки!
Офіціант викликав міліцію. Швидка карета приїхала, Ірина попросилася поїхати з ними. Міліція допитувала переляканого офіціанта, той щось запинаючись розповідав. Ірина їхала поруч з Сергієм в швидкій кареті і плакала. Це все через мене, це я винна, корила себе однокласниця в думках, але, що вже поробиш, так сталося, назад дороги немає…
В лікарні Сергія забрали в ординаторську, і нікого не впускали, Ірина почала телефонувати матері Сергія, довго було зайнято, тому вона написала повідомлення, і через годину Катерина Михайлівна була в лікарні, і одразу ж пішла до головного лікаря, тут же був і слідчий, який складав акт побиття зі слів дівчини.
Сергій прийшов до тями.
- Йому всміхається фортуна мовив молодий лікар років тридцяти Владислав Степанович, до Катерини Михайлівни, удар не зачепив висок, тому все нормально, середній ступінь струсу головного мозку. Мати Сергія заплакала.
- Можна я до нього?
Давайте краще в завтра, він тільки-но прийшов до тями.
Мати посіріла на обличчі, і промовила до Ірини:
- Буду подавати позов!
- Не прощу!
Ввечері до Катерини Михайлівни прийшов батько Нестеренка, слізно просив не ламати його сину життя, та мати Сергія відповіла лише одне :
- Не прощу!
Можливо Катерина і розуміла, що ламає життя молодій особистості, але це життя було зламане ще в дитинстві, коли перед нею поставав не кремезний велетень в розквіті сил і молодості, з уїдливим оскалом, а маленький хлопчик з добрими блакитними очима, і понурим обличчям зранку, коли інші діти посміхалися і раділи, він серйозно дивився в розріз життя, в якому було присутнє насильство над дитиною, що вилилось пізніше в обізлену натуру, котра повинна була захищатися, щоб вижити в цьому непростому світі, але коли сам став у керма, то вже не зміг повернути з слизької дороги життя, яка жорстоко занесла його на узбіччя, і кинула в руки грішної долі.
Сашко повинен зрозуміти, що на світі, треба за все відповідати, і що зло завжди дише в обличчя тому, хто його породжує.
Нехай краще замислиться зараз – пізніше буду ще гірше, коли зло в`їдається у клітини тіла і душі людини, тоді розум не здатен зупинити цей механізм, і тільки смерть може вирвати з корінням і забрати в потойбічне життя ненависть, але нажаль вмісті з тілом і душею, яку не повернути на землю…
Катерина і сама не знала, чи правильно вона міркує, але те, що з Сашком треба було щось робити, було очевидно. Людина може бути сплетінням добра у вічності і втіленням зла з покоління в покоління. А шлях кожен вибирає сам для себе власноручно. Шлях може бути довгим і тяжким, але серце умиється радістю, якщо цей шлях був справедливим, він буде всіяний квітами і зерном для нащадків. І шлях може бути легким і безвідповідальним, усіяний колючими будяками і перекотиполем в дикій знеможеній сонцем пустелі.
Так думала Катерина бажаючи для Сашка кращої долі в майбутньому. Можливо і для нього заграє в сопілку юності щастя, але для цього повинен бути поштовх і рушій змін в особистому житті, і можливо він його знайде там, коли побачить скалічені душі людей, які жалкують за своїми вчинками, та ніколи не буває пізно, допоки живеш.
І тут якось спала на думку Катерині Даша – рідна сестра Нестеренка : маленька дівчинка з двома біленькими косичками і з великими ображеними очима, синь очей немов заглядала в середину, в якій була пустота і дика самітність маленької школярки. У неї, як і в Cашка, був розгублений вигляд переляканого звірка, але це відчайдушне дитя, змогло пригнітити в собі відчай, злобу, неповагу до дорослих, і в ній уже неможливо було впізнати дитину, яка колись била інших дівчат кулаками, це був один-єдиний раз після якого Даша усвідомила свою провину на все життя. В цьому їй допомогла школа, класний керівник, шкільний психолог, батьки однокласників, а взагалі її добре серце, яке її тоді врятувало від жорстокого життя в майбутньому. Даша винесла особистий урок для себе : роби іншим добро, і воно повернеться до тебе обличчям, а не спиною! Люби інших так, як себе і любитимуть тебе! Так в житті Даші і трапилось. З маленької «непутящої» дівчинки виросла гарна дівчина з довгим русявим волоссям, вродливою усмішкою, і безмежно синіми очима, які сяяли любов’ю і теплом.
Сашка за хуліганство посадили до в`язниці на два роки, але Катерина не помилялася, щодо нього, він вийшов з місць позбавлення волі вдумливою, серйозною людиною. Сергій гарно навчався, і став відомим лікарем кардіологом, Ірина, як і хотіла педіатром.
ID:
629586
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.12.2015 13:05:04
© дата внесення змiн: 18.12.2015 13:05:04
автор: Людочек
Вкажіть причину вашої скарги
|