Дощ...
Чи знали Ви, що від нього мокнуть вії?
Мокрий сірий асфальт. Почорніла від часу бруківка. Світлі ліхтарі вдалині. Кап! Кап! Кап!...
***
Знайомі зіниці навпроти. Помах рідної до болю руки здійняв долоню над головою і пестливо торкнувся волосся. Солодко, але недовго. Шкода...
Серце втікає в п'яти. Він йде кудись далеко вперед, в невідому далечінь.
То, мабуть, був пілігрим.
Ні! Це міраж, якесь північне марево. Справжнє божевілля!
Куди ж ти втік, мій пілігриме?
Раптом чується протяжне: "- Далеко-далеко...".
То, певна річ, була лише ілюзія бурхливої фантазії.
***
Північний крик сови. Далеке мерехтіння світлячків. Лісова тиша навколо... Все той же дощ...
Вітер забрав мою парасолю!
Ну, і нехай! Вона мені не потрібна.
***
Дім, мій милий дім...
Він знову тут - північний пілігрим. Він в моєму домі, сидить он там у кріслі і дивиться на мене. Пронизливий погляд, холодні очі. Він оцінює мене.
Кроки. Він ближчає. Вже зовсім близько. Дотик пальців. Коротке очікування.
Раптом, знову солодко. Цього разу вже довше.
Мокрі нитки, зшиті у тканини падають донизу.
Водночас нові і вже давно знайомі, старі відчуття. Хто ж ти, мій пілігриме?
Чому мені так добре з тобою?
"- Бо я - твоя спокуса..." - чується десь здалеку...
Він знову пішов, залишивши мене без нічого...
***
Сон. О, ні! Який кошмар! Холодний піт, бліде обличчя у дзеркалі. На мене дивляться перелякані очі. Очі жертви, очі здобичі.
Стоп! Досить! Це все маячня. Немає ніякої жертви, ані здобичі, ані пілігрима. Це усе вигадки і оптичні ілюзії.
Раптом, я чую подих вітру. Він торкається моєї шиї. По тілу мурашки. Воно тремтить. Холодні пальці вже дістались застібки на сукні.
Що сталось? Моя сукня зникла. Провалилась під землю, у загребущі лапи підлоги. Мені боязко. Я не все знаю. Я не все бачила. Я не все чула. Я не все розумію!
І чую: "- Все знати неможливо...".
Ти телепат, пілігриме? Якщо так, то мені небезпечно знаходитись поряд з тобою...
Ти турботливий. І ніжний. Але зажди! Ще мить! Дай ковтнути повітря свободи! Скоро усе для мене з'єднається, зіллється воєдино. Я вже не зможу вільно дихати на повні груди, моє дихання припиниться на цілу мить. Вона буде, наче вічність.
Ай! Боляче...
***
Світанок. Помах повік відмикає замки очей. Погляд ловить сонячні промені. І кров на білій постілі. Звідки вона?
Дивно! Поруч нікого немає і не було.
Знову ілюзії.
"Це вже галюцинації!" - твердить здоровий глузд. Я не чую його. Чуєш, я тебе не слухаю!
Болить у грудях. Так спекотно. І водночас дуже холодно. Тіло тремтить. Головний мозок б'є в моїй голові в дзвони. Все розколюється навпіл. Ай! Боляче...
***
Білі коридори. Голки. Шприци. Крапельниці. Люди в білих халатах. Невідомі стіни не менш невідомої кімнати. Незручне ліжко.
Де я?! Чому я тут?! Що я тут роблю?!
"- Ви у лікарні!" - чую від лікаря крізь морок.
Ви що, усі телепати?
Що ж зі мною? Навіщо я тут? Думки не вгавають. Всередині грає кров. Серце ще стукотить. Я жива, і хвала Богу!
"- У Вас запалення легень" - цілком спокійним тоном говорить невідомий чоловік.
Приходить не менш незнайома жінка. У неї в руках якась посудинка. Там щось є. Що там?
Краще б я не бачила. Мене зараз знову очікує біль.
Накоїв же ти мені біди, пілігриме...
Ай! Боляче... Зупиніть це!
***
Порожні вулиці. Десь вдалині ароматно пахне жасмин. Літають ластівки. Потроху падає жовте листя, постаріле від часу, зморщене від обставин.
Я втомилась. Дуже болять ноги.
Пілігрим більше не з'являється. Шкода. Мені було з ним добре. Де ти, пілігриме?
У відповідь лише тиша. Цілковите мовчання - відсутність мовлення. Це таки була ілюзія. Я це знала! Я знала це...
Збираються хмари. Я стою і дивлюсь на видовища природи. Сумно і самотньо. З пілігримом було б цікавіше споглядати народження новинок. Маленькі павучки ніяк не могли з'явитись на світ. Відчувають, видно, відсутність пілігриму.
Павутина рветься. Почався сильний вітер. Грім. Блискавка. Злива.
Настав вечір. Я знову йду вечірніми дощовими вулицями. Вдалині світять ліхтарі. Автомобілі - рідкість. Всі сплять. Я знову без парасолі. Нової ж купити не встигла. От розтелепа! А, може, воно й на краще... Мені знову являтиметься пілігрим. Мабуть...
А, що, як ні? Що, як я помру?
Ну, й нехай! За мить з пілігримом, віддам і життя, і душу, і плоть.
Але... але ж я ще зовсім молода. Ні, все таки рано! Рано ще! Не час.
Пробач, пілігриме!...
***
Теплі стіни. Дах не дає мокнути під краплями невпинного дощу. То, виходить, він свого роду щит.
Дощ скінчився. Малі підбори стукотять по асфальту. Повсюди бризкають краплі калюж.
Раптом, парасоля над моєю головою. Звідки?
Пілігриме, це знову ти?
Якийсь чоловік. Він високий, ставний. До того ж, гарний і з розумними очима. Це була його парасоля. Він добре вмів ділитись і любив це робити. Особливо, коли це стосувалось парасоль.
От і дім. Дякую, незнайомцю! Бувайте...
"- Бувайте, панянко!" - чую у відповідь стиха за спиною...
***
Я не могла спати. Він не йшов мені з голови. Усе змішалось. Все злилось воєдино. Я не могла дихати на повні груди. Кисень став отрутою. Сон був віщим. Таки щось стиснуло груди, як тоді. Знову запалення?
Ні. Це щось інше. Серце неспокійне. Воно буяє морем емоцій. Це ейфорія.
"Перше враження - оманливе!" - нагадував здоровий глузд. Я знову його ігнорую. Пробач, одне з моїх "я"...
***
Головний біль. Градусник показує 37,8. Діагноз: застуда.
Раптом, стук в двері. Відчиняю. Там він.
Ні, не пілігрим! Це чоловік.
Його обличчя. Ці бездоганні грані, холодні очі, пронизливий погляд... Вони нагадують мені вже не мого пілігрима.
Чи це ти?
"- Я, дурненька..." - турботливо лунає у моїх вухах. Це промовили його вуста. Я точно це бачила. Я чула це!
В коридорі стоять нові черевики 44-го розміру. Коричневі, лаковані. На вішаку - пальто і піджак, чорні. Пальто кашемірове. Піджак вельветовий.
На ньому лляна біла сорочка. Від нього пахне жасмином. Як тоді на вулиці...
Він несе теплий чай. Це мені?
"- Це нам..." - шепоче він.
Це, мабуть, знову ілюзії...
Шкода, якщо це правда...
Не хочу! Хочу, аби це була реальність...
***
Знову світанок. Ті ж сонячні промені з першим помахом повік. Та ж кров на білій постілі. Знову нікого поруч.
Чути кроки! Хтось іде.
Двері відчиняються, і-і-і... це він. Фух! Яке полегшення...
Це таки він! Це таки реальність! Я не божевільна! Я не несповна розуму!...
Зі мною все добре...
Дотик вуст до чола. Холодні пальці торкаються губ, потім плечей.
Лінії вигинів вигинаються більше. Геометрія тіла змінюється. Фізика тіла також. Біологія тіла дає про себе знати. Це був лише інстинкт?
"- Ні, дурненька... Це була любов..." - пролунає вже зовсім близько. Не так, як тоді. Тоді усе було десь далеко. Наче не зі мною. Ніби я - стороння, ніби не стосуюсь ані себе, ані свого життя...
Це був сон. Віщий сон. Він збувся!
Нарешті... Дякую, Господи!...
***
Час швидко минає. Він летить. Зморщене від обставин обличчя і пожовтілі від часу очі дивляться на мене навпроти. В спогадах зринає молоде обличчя і прекрасні очі. Я не шкодую. Швидше, сумую. А, може, й не сумую. Не знаю.
Його знову немає поруч. Він зник. Цього разу він вже не з'явиться. Але колись ми зустрінемось.
Я це точно знаю.
Мій пілігриме, я обіцяю тобі...
***
Знову дощ... Почорнілі від північних небес вулиці. Вдалині блищать ліхтарі. Холодно. Гарно. Темно. Цікаво.
Десь здалеку ароматно пахне жасмином і зернятами кави... Тої кави, що пила колись на світанку. Моя улюблена. Американо.
Чується звук нічних електричок. Автомобілі частішають. Але найбільше чути все той же знайомий звук... Кап! Кап! Кап!...
Я вже бережу себе. Я обіцяла йому. Я дотримуюсь своїх обіцянок. Завжди дотримуюсь.
Тепер я гордо простую з парасолею. Ноги вже ледве слухаються. Для будь-якої жінки це найгірше. Я ж чекала цього з нетерпінням.
Просто я обіцяла йому, що ми незабаром зустрінемось. Так і буде. Обіцяю. А я завжди дотримуюсь своїх обіцянок. Завжди!...
***
Все ті ж чорні вулиці... Калюжі... Дощ... Чорна парасоля... Вона мокра. Я бачу себе з боку. Це я? Вочевидь, що так. Здалеку чути шум людей і автомобілів, електричок і вокзалів.
Все ближче стає чутно пілігримів. Їх тут багато. Серед мільйонів я бачу його. Він - мій! Мій... Я цього так чекала...
Сльози... Дощ...
Вдалині чується лише невпинне: Кап! Кап! Кап!...
Мій пілігриме! Нарешті ми разом! Тепер вже назавжди... Обіцяю!...
Кап! Кап! Кап!...
І в кінці вже минув доволі довгий час, вони постаріли, він помер раніше за неї і вона залишилась на деякий час сама. Вона вже ледве йшла, але продовжувала гуляти під дощем. Одного разу вона, прогулюючись під дощем, вже тепер під парасолею, зрозуміла, що їй важко самій. Далі вона знову йде на прогулянку, це було вже наступного дня, і їй стало погано, вона впала на асфальт. Цього разу її вже ніхто не помітив, повсюди були лише автомобілі і ліхтарі, але всім було начхати, що лежить якась літня жінка, усі вважали, що це лише якась жінка-алкоголік, чи жінка-безхатченко чи щось на подобі цього. І тут вже описується, як вони зустрілись десь в світі душ, в світі пілігримів, міражів, ілюзій, де вже немає людей, де реальний світ видно лише зі сторони. Вони обоє плачуть, вже скучили одне за одним і в той же час у реальності іде дощ. І здалеку їй чуються знайомі звуки: Кап! Кап! Кап!, тобто, звуки дощу, коли краплі б'ються об асфальт.
Це я коротко пояснила про що там йдеться, бо ж такі уривкові твори важкі для сприйняття, хоча це планувалось як потік свідомості, але не вийшло, це була невдала перша спроба написати щось в подібному жанрі, може, колись вийде краще))
