1
Присів Пегас на скошену травицю,
Землі торкнулись у любові крила –
Питає він, всміхнувшись, як годиться:
«Чому, поете, ти марнуєш сили?
Чому притихла злякано душа?
Чом ти, як віл, вдягнув будення ярма –
І день, і ніч проводиш свої дарма,
Забувшись друзів братнього коша?
Тобі Господь дав іскру до грудей,
Життя-здоров’я дав тобі дещицю,
Щоб словом ти ламав неправди крицю.
Щоб жив ти для нараду та людей,
Дав пісні й праці вірних два крила –
І Муза ніжну ліру підняла!»
2
І Муза ніжну ліру підняла,
Троянди ж стали в ряд на вишиванці,
Всміхнувсь чебрець, а тиха ковила
Росинками видзвонює в співанці:
«Коси, коса, поки роса,
Роса спаде, спіши додому –
Світанків цих в житті земному
Тобі освятиться краса.
Господь тобі освятить кожну мить,
Веселками засвітяться сонети –
Народові лише радій, поете,
Лише дивись крізь мороки століть
Та словом бий всі тіні підлі й ниці –
А сонечко в росі кує іскриці!»
3
А сонечко в росі кує іскриці,
Свої ж відерця миє сонна бджілка,
Бере нектар, мов злото зі скарбниці –
І мир несе до рідного причілка…
Ти так працюєш, миле ангелятко:
Заглянула ти в тисячну комірку,
Береш у квіточки дарунку щиру мірку,
Поставивши життя нову печатку…
Ти загадкова, крихітко крилата,
Ти з-за своїх у даль таку летіла
Твої в росиці обважніли крила –
Та лиш на ниві ти знаходиш свято:
Тут Мати Божа сил тобі дала,
Тут ранок бродить стежками села!
4
Тут ранок бродить стежками села,
В ярках ворушить ковдрочки туману,
Фарбує ниви кольором шафрану
Та дух землі вплітає до стебла.
Мов прапор, заясніли небосхили:
Хлюпнула між полів безодня синя –
І миром дихає нових хлібів святиня,
І сонце обняли пташині крила…
Так тихо-тихо!.. Чути, як росини
Спадають мірно з листя ковили
На стоптані косарські постоли.
Коса ж траву складає без упину,
Хоч серденько про втому призабуло –
Гарячий піт рука ж з чола змахнула.
5
Гарячий піт рука з чола змахнула.
«Таки марную!» – говорю Пегасу. –
«Тягну свого злиденного баула,
Шукаючи стежину тиху й ласу…
А маю лише поту повну жменю,
Бо тишу царенята розірвали,
Яким в житті грошей рабівських мало,
Яким брехня найкращим стала вченням…
Зі шкіри пнуться, хочуть відродити
Червоний міф про «краще й веселіше» -
А творять всім народам лише гірше:
Все сунуться непрохані по світу –
І їх гидка неправди полоса…»
Спинилися ж на мить прудка коса…
6
Спинилися на мить прудка коса.
Чекай, Пегасе, трішки намантачу –
Нехай вона між трав, немов оса,
Бринить ввесь час, не змінюючи вдачу!
Нехай кладе травинку до травинки,
Нехай склада в покоси цю красу –
Я запах літа в зиму занесу
Для добрих справ і доброго починку.
А як сніги забілять біло ниви,
Тобі, Пегасе, розчешу я гриву,
Тобі дам сіна, дам Тобі вівса,
І ми прочинимо з тобою мрії двері –
Де нам і Музі вічно на папері
Рум’яняться в задумі небеса.
7
Рум’яняться в задумі небеса –
Їх лиш часинку зорі колисали,
У літню ніч їм спалось зовсім мало,
А срібний танець ніченьки згаса….
Ще так дрімотно, ковдрочку туману
Упали біля стомлених доріг,
Вчувається, мов дихає кохана,
Обнявши в сні м’якенький оберіг…
Кохана спить, рум’яні небосхили
Схилились на сивіючі гаї –
Їм навесні співали солов’ї.
Їм новим листом липа шелестіла,
А в літній ранок стишилась, заснула –
І мить оця спадає у минуле
8
І мить оця спадає у минуле -
Минувшина ж до мене промовляє:
«За свій народ і за майбутнє краю
Вставай з брехні бруднющого намулу!
Скажи усім, що пращур тут колись
Свій ряст топтав і Господу молився,
Щоб його діти в один рід зрослись –
І щоб нащадки у народ злилися:
В міцний, твердий і дружній моноліт,
В якого у любові й правді – сила,
В якого праці й пісні крила
Здолають безлік воєн, лиха й бід
І скажуть всім у добрий час врожаю:
«Зажинок свій в покіс тугий складаю!»
9
Зажинок свій в покіс тугий складаю,
Скрипить кісся, вилискують грабки –
Отак би і косив до небокраю,
І сонечко вітав би залюбки…
Тільки б – трава! Були б ще хліб і каша!
Тільки б ковток джерельної води!
Лише б віки зростала пісня наша,
Та ще сто літ приходив би сюди!
Так радісно у леготі ранковім:
Трава, зажинок, пчілка золотиста,
Росинок срібних точене намисто!..
Міліє клаптик ночі у діброві,
А день новий лиш щастям ожива –
І Муза поміж травами співа.
10
І Муза поміж травами співа,
Тож я стаю лиш слухом в її співі.
В її словах Пресвітла Покрова
Народ спаса на древній його ниві:
У дощ та сніг, у спеку і негоду
Спішить Вона крізь простір і крізь час,
Крізь неба синь і сірих хмар топаз,
Щоб відвести всі лиха від народу.
Співає Муза: «Матінко Свята!
Я поміж трав схиляюсь у покорі,
За кожного прошу в життєвім морі
Один лиш мир на многії літа….»
Я з Музою схиляюсь, мов трава –
Душа ж моя повторює слова.
11
Душа ж моя повторює слова,
Такі ж палкі і звернені до Бога,
Як прадідів молитва вікова,
Що зцілювала горя і тривоги,
Яка вела крізь мороки віків,
Крізь все лихе, вороже і незнане –
Вона вселяла в серце полум’яне
Архангела Михайла щирий спів.
Мов меч, вона звільняла від олжі,
Завжди змітала задуми ворожі,
Народові ставала на сторожі,
Ламаючи загарбників ножі,
А люди чули: «З миром вас вітаю –
Святися й слався, рідний древній краю!»
12
Святися, слався, рідний древній краю!
Святі твої доріжки і стежини,
Бо кращого й солодшого немає,
Як легіт твій з доріг мене зустріне,
Як я спиваю пригоршню водиці,
До рідного торкнувшись джерела,
Як я спішу доріжкою села,
До хати, що роками мені сниться:
Осонцено всміхається з-під вишні,
І в’ється дим біленький з димаря –
Мов рушники мене зустріти вийшли,
А я бродив давно за три моря…
Тож я доземно уклонюсь хатині:
«Лиш мир тобі! Лиш – роси й ранки сині!»
13
Лиш мир тобі! Лиш – роси й ранки сині,
Лише джерел тобі вода цілюща,
Пісень тобі невичерпні святині,
Моя ти рідна, вічна й невмируща!
Століттями тебе в багно топтали,
В’язали руки, рвали душу й тіло,
А Бог давав тобі ще більше сили –
Ти Феніксом із попелу вставала!
Ти всі свої кайдани рвала знову,
Народові ставала на сторожі,
Змітаючи всі задуми ворожі!
Сонцями ти сіяєш, моя мово,
Синам даєш ти крила соколині –
Тож з Богом будь одвіку, прісно й нині!
14
Тож з Богом будь одвіку, прісно й нині,
Хай буде твоя праведна дорога,
Хоч кожен день – настоянка полині,
Хоч є, народе мій, загроза і тривога!
Та все ж віта нас радісний світанок -
І буде в нас майбутнє променисте,
Наповнене життям нового змісту:
Без зла, брехні і хижих забаганок!..
А сонечко роздмухує горнило,
Металом вже оковує стебло –
Коса між трав тихенько губить сили
І проситься майнути у село.
Мене ж узявши ніжно за десницю,
Присів Пегас на скошену травицю.
15
Присів Пегас на скошену травицю,
І Муза ніжну ліру підняла,
А сонечко в росі кує іскриці,
Та ранок бродить стежками села.
Гарячий піт рука з чола змахнула,
Спинилася на мить прудка коса –
Рум’яняться в задумі небеса,
І мить оця спадає у минуле…
Зажинок свій в покіс тугий складаю,
І Муза поміж травами співа –
Душа ж моя повторює слова:
«Святися, слався, рідний древній краю!
Лиш мир тобі! Лиш – роси й ранки сині!
Тож з Богом будь одвіку, прісно й нині!»
15.06 -27.11.2015 року
