За вікном виє вітер, б’є драконячими крильми об шибку, стягує темноту. І коли настягав удосталь, заспокоюється, лягає на спочинок чи сон десь там під лісом у долині. На годиннику: 18.30. Влітку о цій порі ще було так світло, я гуляла з онукою. Вулиці були заповнені людьми, галасом, сміхом, мелодіями пісень, що долітати з барів та ресторанчиків. У центрі великими сірими плямами купчились голуби, бігали бездомні собаки, кидаючи недовірливі або благальні погляди на перехожих. Іноді грав саксофон, гітара чи баян, іноді дзвеніли сопрано чи тенор, збираючи групки людей, охочих послухати заїжджих вуличних музикантів, співаків.
А зараз – чорна пітьма зазирає у вікно і…тиша. Ця тиша якась лячна, своїми гострими пазурами торкає мою душу. Напрошується на тривалий постій до моєї квартири. Я їй ще не дала добро, а вона вже своїм сухим язиком вилизує віру із мого серця в завтрашній день. Вилизує. І вона маліє. А смуток росте.
Він таки не задзвонив – ні вчора, ні сьогодні. А навіщо? Його все влаштовує у його житті. У нього все розписано в розпорядку на день і на місяць. Навіть вільної хвилини немає на те, щоби просто задзвонити. Але насправді хвилина є, немає бажання. А навіть як воно й з’являється, у голові тут же відбиває молоточком: «Навіщо? Що це мені дасть? Збої в розкладі? Збої в ритмі серця?» А потім вибігають із кишені нової чорної маринарки ще і такі слова як імідж, родина, Україна та інші. Вони шикуються перед ним в ряд, як воїни, що збираються до бою, грізно зиркають з-під лоба. І тоді він здається. Запихає ті слова назад в кишеню, погладжує їх.
Ні, він не задзвонить. А навіщо???
Я не можу бути фізично поруч з Вами, але душею - завжди! І завжди готова Вас підтримати...
За вікном віє вітер... В шибку
Б'є драконячими крильми...
І нічого уже не видко,
Крім самотності і пітьми...
а, може, він просто в такий спосіб хоче вберегти вас від тривоги та переживань... 
Дякую. То є життя. У ньому буває і таке...
