Ми подію цю не святкуєм –
Відзначаєм Почин великий –
На Майдан, як тоді, крокуєм.
Й оживають картини лиха,
Коли били нас і стріляли,
Коли впали найперші жертви,
Але так і не залякали
Бо ж за волю готові вмерти.
Й німо дивляться на нас очі
Тих. хто Сотнею тепер в небі,
Нам диктують: «Не треба збочень,
Буть народу дружнішим треба.
Розібратися з ворогами –
Це сьогодні – найперше діло.
Пам’ятайте, як ми лягали,
Та живою була надія.»
Тут сльозою невтішна мати
Сина згадує знову й знову,
Не втомилась його чекати.
Й про останню їхню розмову
Також згадує: «Не завершив…
В телефон я почула постріл
Й смерть відчула я тоді перша
(На руках умирав син потім).
І стікаються люди в море,
Сльози, квіти, а ще… лампадки…
Не для того було це горе,
Щоб лишились старі порядки.
І мовчить Бог, що далі буде.
Схід горить. Падають солдати…
Вони теж із Майдану люди –
Шану й їм поспішім віддати!..
23.11.2014.
Ганна Верес.
