|
Безглузда помста. Я молю вас зупинитись.
Я знаю як втрачати сонце й небо,
Що іноді ми змушені скоритись
Життю і долі. Та чи треба?
Колись я вірила, що все на краще,
Що все погане – це лише пісок,
Який посиплеться в забуті хащі,
Де ненароком ти натрапиш на ставок…
І правильно, що друг наш – ворог,
Сидить у засідці, чекає на м’ясце.
Ти падаєш, але повзеш все вгору,
Ховаєш від убивць своє лице.
Тебе чекають вдома мати, тато,
У відчаї сидить твоя сестра,
А ти вмираєш за щасливе свято..
Заспокойтесь.. Це всього лиш гра.
Колись був гарним: ясні очі,
Що світяться вогнями й не при дні;
Любив блукати в темінь ночі,
А з уст лунали віршики смішні…
Ти знав усе, що було поруч з домом:
І луг, і степ, і озеро мале…
Воно було обвите колом,
Маленьке озеро. Оте.. Мале..
А зараз ти в болоті весь, брудний.
Тебе поранили, ти ледь доводиш віку…
Твій голос вже нечутно, він нудний.
І очі вже не бачать свою зірку…
Чекаєш на її обійми, сльози,
Нудьгу від радощів і теплих злив,
І пишеш лист, в який ховаєш грози,
Фіалки та слова, що ними б землю застелив.
А потім тихо від тепла відходиш,
Усе повільніше живеш і дишеш ти,
Земля холодна. Лише жити просиш,
Але вже помираєш, мусиш йти…
Вона знайшла в речах твої вірші,
На них написано: «Для Віри…»
Там про фіалки, про порив душі…
І про ставок, де сховані тремтячі звірі..
Вона заплакала, істерику вхопила,
Але в ній мужність.. Перш за все..
І звідки? Звідки в ній ця нежіноча сила,
Що від початку й до кінця її несе?!
Вона згубила всіх, кого любила..
Тебе та брата твого, і свого…
Але ту мужність у собі вона не вбила,
Допоки в тих очах не згас вогонь..
Я знаю, важко довелося їй,
Але таких же було сотні й тисяч..
Коли ти здатна погубити образ свій,
Подумай, чи тобі це личить..
Коли ти жінка, у то́бі є лише логічність,
Яка ніколи не доводить до кінця.
Для того, щоб прийти у вічність,
Ти маєш повернутись до життя.
ID:
618243
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 04.11.2015 01:30:51
© дата внесення змiн: 04.11.2015 01:30:51
автор: AnastasiaSlobodianiuk
Вкажіть причину вашої скарги
|
