Закружляло, завіяло жовте листя
над твоєю блідою постаттю.
Вітер ніби знає, ти йому винен.
Ось так стояти і спокійно дихати,
жорстоко с твого боку, не відчувати
свою провину.
Тримаєш на відстані тепло
і не маєш намірів зловити хоча б
один коштовний спільний вечір.
Нестерпно хвилює що насправді
ти бачиш,коли перед тобою
дійсно важливі речі.
Налагоджуєш свої аналізатори
на крайні та залежні хвилі.
Ти мабуть не помітив,та
кораблі обвітрені, змучені
давно вже мости всі втопили.
