Cпускаюся у підземку, приємний вітер зустрічає мене і я поринаю у інший світ. Музика набирає обертів, надаючи такому «зануренню» особливого драйву. Я прагну щораз більше насолодитися короткими моментами прозріння, які ошелешено приходять у дні цілковитої осінньої спустошеності. Прозріння провокує породження хвилі філософічних випадів, від яких і формується градація наповнень свіжого потоку думок. І у тому світі зібрались такі ж спустошені люди, як і ці дощові будні. У їх пустих, мов темінь очах ти не побачиш ані краплі радості, ані єдиного пориву звільнитися від внутрішнього емоційного ярма. Вони ніби втрачені, переходячи від станції до станції, рутинно виконуючи задекларовану програму власної деградації, змирившись з тим встановленим грифом на житті. Вони не вміють любити, не вміють сприймати речі інакше. Їх неповне батьківське виховання, дурнувата, нашвидкуруч і по молодечій гарячковості створена сім’я, кімната в гуртожитку на четверо душ - стали приватизованим земним пеклом. Вони хворі.