За картиною М. Врубеля "Царівна Лебідь"
Бувай, мій князю. Йду за небокрай.
За мить до смерті сонця нишкнуть хвилі.
Нехай кохання нашого розмай,
Набряклі сумом, не бентежить крила.
Набряклим сіллю пінної води,
Їм до небес мене вже не носити.
А ти за мною, князю, не ходи:
З ріки Смородини там забуття розлите.
З ріки я вийду іншою. Поглянь:
Малює вічність вензель свій на пір'ї.
Тебе тримає острів твій – Буян,
А я назавжди успадкую Вирій.
А я із болю вирощу пісні
Про почуття, розгублені у вирі…
Бувай, мій князю. Виглядай вві сні
Сумну та совооку птаху… Сирін…
ой що ж то у вас вийшло?! що з туші вашої вилетіло?! з поетичного відчуття - краса! але ж мотиви!!. але ж думки!!. інтонації!!. (чи то просто метафори і данинана темі картини, і нічого - із власного буття??.)
ptaha відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
та, власне, важко сказати, звідки воно взялося. ніколи не розуміла царівни-лебідь у пушкінській казці: сама місто збудувала, сама титул дала, сама виконала всі забаганки, а потім з ОЦИМ і одружилася...
рада Вас бачити на сторінці
...а очі які на картині! 
таке щемне послання князю...думаєте,послухає?