Стежину,що вертає до села,
Встеляє Осінь знову жовтим листям...
Якби ж ця Осінь так зробить могла,
Щоб мріям всім дано було здійсниться...
Щоб вийшла мама встрітить на поріг...
І приголубила... і стиха запитала:
- Чи не знесилилася, доню, від доріг,
Якими по життю ти мандрувала?
Чи не болить сердечко від утрат?
Чи не стомились руки від роботи?
Нехай же Бог воздасть тобі в стократ
За доброту, за ласку і турботу...
Присядь же, моя доню, відпочинь...
Обід для тебе я приготувала...
- Матусенько! У небо знов не линь!..
Так довго зустрічі цієї я чекала...
Погляну дай у віченьки сумні...
І поцілую зморщені долоні...
Погладжу пасмо кіс у сивині...
Допоможи... і дай пораду доні...
Та лише вітер в листі шелестить...
Чуть помах крил птахів, що відлітають...
І знову сум... По краплі кожну мить
Дощ монотонно,гулко відбиває...
До тебе, мамо, в радості й журбі,
В думках і снах я лину знов і знову...
Своїм життям завдячую тобі,
Моя рідненька...зоре світанкова...