Зарився у землю по шию й пірнув з головою,
туди, де скриплять континенти, до центру землі.
Білі кістки асфоделю квітнуть тугою,
чорні очі Харона блистять у вогні.
Медом налиті жаркі океани із магми.
Пекло, якби існувало, замешкало б тут.
Шматки літосфери підземними кораблями
по підземних морях помалу снують.
А далі — гори-печери, блакитні озера,
сліди динозаврів, халупи печерних людей.
Розбитий ліхтарик й залізна кружка Жуль Верна —
залишки від запитань та відповідей.
Гулко луна шмагає сферичну поверхню.
Радісні зойки збудили сплячих птахів.
На стокрилих ніколи не їздили верхи
навіть у віддалених селищах мрій.
Мільйони років тому тут сходило сонце,
а потім наїлась Земля руди, мармуру.
По скам’янілих довавилонських «Що це?»
скачуть з іншого боку руді кенгуру.