Чом, така журлива мова
І безвихідь у словах?
Дівчинко моя чудова,
Захопив тебе твій страх.
Де ж подівся вогник в серці?
Хто надію загасив?
Як ту пташечку за дверці
В пусту клітку посадив.
Де ж ті руки , що зігріють?
Де ж те затишне плече?
Протяги із пустки виють,
В тріщину життя тече…
Ти зневірі не здавайся,
Плюнь байдужості в лице.
Думам темним опирайся.
Все проходить. Пройде й це…
Коли ми були молоді, слова "Все проходить" не здавалися нам розумними. Тоді кожна невдача була трагедією. І не хотілося нікого слухати - тільки свій біль...
Dixi відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
У кожного віку свої невдачі та трагедії. Мені здається, що протягом життя ми загартовуємося і вчимося переживати справжній біль. Дякую за відгук
Dixi, моя дорогая незнакомая душа, я Вам очень благодарна за утешение. Простите, что мой настрой так Вас задел, что вызвал даже желание написать вот такие прекрасные строки. "Suum cuique "! Всегда Ваша Наташа.
Dixi відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00