Нехай музика буде Вашим супутником в прочитанні цього твору
Доросле життя Генрі ніколи не нагадувало кіно... Він просинався вранці, йшов до ванної, одягався, снідав, цілував матір, обіймав батька і йшов на роботу у занудний офіс. Чоловік ніколи не хотів бути «офісним планктоном», ба більше, він навіть не хотів думати про секундне сидіння на місці. Його не приваблювало стабільне життя. Генрі хотів просинатися із променями Сонця, мандрувати світом на своєму двоколісному другові, їхати, куди серце забажає. Можливо, десь там, за горизонтом, він би знайшов себе. Та все ж були батьки, які змусили його це прийняти: спокійне й розмірене життя. Розхвалена СТАБІЛЬНІСТЬ! Ха! А якщо мені не хочеться знати, що буде завтра? Якщо хочеться кожного дня жити по-новому і ніби вперше?! Можливо, Генрі і відмовився б від їх настанов, та не міг просто піти проти волі батьків. Занадто багато вони йому дали, аби хлопець так легко взяв і покинув їх. Занадто багато втратили, аби пережити іще одну розлуку. Нехай не вічну, але болісну. Вони потребували свого тепер єдиного сина. Адже старший розбився у автокатастрофі 13 років тому, коли молодшому було лише 16.
Пітер був прикладом для Генрі. Пітер був ВІЛЬНИМ! Кожен свій день, кожне слово, яке говорив, він проживав душею! Ні разу Піт не поскаржився: «Я не можу!», а завжди говорив: «У скількох місцях мені б не боліло, скільки б ран не було, вони загояться, а я тим часом далі йтиму до цілі! Головне бажати цього всією душею і Світ сам заведе тебе у вир подій!». І Генрі також хотів цього. Всією душею!
Та ідилія ця не завжди існувала між ними. В дитинстві брати були дуже різні: Генрі обожнював гратись конструктором, будувати з нього аеродроми і ніколи не порушував обіцянку батькам, що він ні за яких обставин не піде до Лісу, а Пітер не раз забігав за будинок, а потім у Ліс ( він знаходився на задньому дворі, в декількох метрах від будівлі) і потрапляв у новий світ, нікому не відомий. Спочатку Молодший не розумів про що Старший говорить, розповідаючи про свої пригоди у Загадковому Лісі на задньому дворі і навіть сміявся з братових казок. Казав: «Ти такий великий, а говориш такі нісенітниці!». Але душі їх створили з однієї матерії, ними володів один Космос. І в решті решт цей зв’язок і ця схожість перемогла. Невдовзі вони вже обоє йшли до Загадково Лісу і бавились із його жителями: Володарем індіанців королівства Фелісіті, його підлеглими та незвичайними істотами, що існували лише там: Єдинорогами, Феніксами, Кентаврами, Мінотаврами та Сфінксами. То були наймудріші створіння у всьому світі. Та за це я більше нічого не знаю. Брати дали обіцянку, що ніколи не скажуть як їх знайти, ніколи не відкриють їхні ім’я ні одному смертному. Це був їхній світ і їхнє Царство Мрій!
А тепер цього немає. Немає більше двох друзів, що засиджувалися до ночі на вулиці під зірками, уявляючи, а які вони, ті люди, що живуть десь там у іншій Галактиці? І чи знають вони про нас? А потім бігли до своїх магічних друзів у пошуках відповідей, та навіть вчені розуми не могли допомогти допитливим дітям. Тепер ж все просто зникло в один момент, ніби від поруху руки когось дуже могутнього, але такого далекого. Сон розвіявся, як пил.
Тепер він Генрі Теймлес, фінансовий менеджер великої компанії. І це все, що залишилось із його щасливого минулого. Ім’я та прізвище. Жодної романтики, вільного вітру і несподіваних поворотів подій. Максимум, що могло статися з екстремального, так це переведення великої суми грошей не на той рахунок, що потрібно. Отримаєш догану, але не більше. Гроші завжди можна було повернути назад, а Час - ні.
Одного разу Генрі як завжди сидів у своєму офісі: маленькій кімнатці з білими стінами, дерев'яною підлогою, одним єдиним нещасним вікном, яке зв'язувало його із зовнішнім світом, за чорним модерновим столом. Він часто дивився в прозору шибку із непримітним видом, аби хоча б час від часу нагадувати собі: «Я іще ЖИВИЙ!». А на вулиці, перед його очима, грали безтурботні діти. Вони були такими щасливими, ніби знали секрет польоту, і тепер обговорювали план, коли саме їм політати, аби ніхто не побачив!
«Господи, який я виснажений цим життям!» - думав він холодними вечорами в самотності своєї кімнати.
Його кучеряве коричневе волосся закривало увесь його лоб і спадало йому на темні, майже чорні, очі, змарнілі від постійного перегляду комп’ютерного екрану і хронічного недосипання, прямий ніс із невеликою горбинкою зовсім не псував його вигляду своєю недосконалістю, пухкі вуста, але не занадто, владне підборіддя. Він був смаглявим красенем, майже два метри заввишки, добре складеним і в хорошій формі, але занадто змученим ненависною роботою і постійною боротьбою в самому собі, що навряд чи інші люди помічали його красу. Колись його очі палали вогнем змін та нестримності характеру. Тепер там морські шторми та тайфуни, але не від сили, а від розчарувань. Він більше не світився з середини. Генрі втратив себе у боротьбі. І в той самий день він більше не хотів блукати посеред темряви і стояти спиною до світла, добре знаючи, що воно так близько. Досить лише протягнути руку і ти відчуєш його ласкаві промені.
«Мої батьки живуть своїм життям. А я хочу жити своїм. Як би боляче їм не було, але все ж вони повинні мене відпустити. Інакше вони втратять мене набагато раніше, ніж смерть явиться за мною.».
Він скинув частину свого 13-річного тягаря і розправив плечі. Життя знову пливло в його руки.
- Босе, я звільняюся! Це життя занадто коротке, аби витрачати його на дурниці.
Стенлі Боттом був шокований. Він іще ніколи не бачив свого підлеглого таким осяяним, хоча в той момент до Генрі ще не повернулася і половина його внутрішньої енергії. В той момент він лише почав перероджуватись. Як Фенікс він поставав із попелу, і його шати іще не набули того яскраво-червоного кольору.
- Але чому? - запитав шокований начальник.
- Я більше не хочу робити те, що мені кажуть. Я хочу бути собою. Та навряд чи Ви це зрозумієте. Я вже йду, а з них, - він показав у сторону інших працівників фірми (їх було видно з кабінету боса через скляну перегородку), - ніхто Вас так не шокує, як я. Тому не знищуватиму останні залишки вашого глузду і піду собі. На все добре!
Генрі вийшов з кабінету, залишивши свого боса у повному нерозумінні ситуації. Чоловік відчув себе набагато краще. Ніби туга́ пов'язка спала з його очей і він знову бачить світ, як тоді, коли Піт вперше навчив його дивитись.
Хлопець вирішив оживити і свого двоколісного товариша і гайнути у світ. Він іще не знав, що скажуть його батьки, та Генрі відчував: його життя більше ніколи не нагадуватиме байдужий пісок на морському березі, бо він буде МОРЕМ!
ID:
589657
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 25.06.2015 01:45:38
© дата внесення змiн: 25.06.2015 01:47:59
автор: O.Lorelay
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую )))) 
