Він змучений пристав до краю,
Уже нічого не хотів,
Лише вагався одним кроком,
Та все ж його він не зробив.
Він плакав гіркими сльозами,
Що розривали серця біль,
Змолов так душу на частини,
І з почуттями цими тлів.
Він вірив в те що неможливе,
Хоч більш за все цього хотів,
Він гірко… гірко до нестями,
Коханням цим таки горів.
Палав вогнем що не згасає,
Тримає спогадів тепло,
Він пам’ятає все як було,
І згадує що ще було.
Він цим собі картає душу,
І рве кохання почуття,
Ну як… Як вміти так кохати?
Кохати те чого нема.
А він вагається чи бути,
Коли самотність обгорта,
Зробивши крок, до дна пірнути,
І більше так його нема.
Та лише янгол досі вірний,
Широко крила розпустив,
Його узявши по під руки,
У прірву землі не пустив.
І нагадав для кого жити,
Й сказав що важко ще буде,
Аби у раї потім бути,
Ти мусиш стерпіти усе.
І розпустивши гарно крила,
В злетів з печаллю в небеса,
Якби не ти, мені не бути,
З тобою так моя душа.
І він з сльозами посміхнувся,
Сказав… Чекатиму її,
Ми ще зустрінемось із нею,
Як не на небі то на землі.
А.А. Отченко
