|
Дитячий сміх лунає з тиші,
А я на лавочці в дворі,
Мені самотність спогад тисне,
І дітки граються одні.
Він крає душу так жорстоко,
Хоча і є моїм буттям,
Та все ж без спогадів я знаю,
Що я залишився тут сам.
А він маленький там далеко,
За обрієм не бачу я,
Лиш вірність почуття і серця,
Нагадує його щодня.
І знаєш важко те забути,
Як перший раз в руках своїх,
Його тримав і колихав я,
А він здіймав маленький крик.
А ще чудово пам’ятаю…
Ті рученятка у руках,
І погляд ніжний і яскравий,
Завжди відновлював життя.
І лиш погляну, варто жити,
Бо він і є моє буття,
І буду сльози гірко лити,
Тому що так не поруч я.
І все життя буду кохати,
Він та частиночка життя,
З душі її все ж не забрати,
Хоча в буденності нема.
Далеко він, та все ж не поруч,
Не чути тато й гарний сміх,
Він там обійме певно того,
Хто йому батька замінить.
А мати буде все плекати,
Й брехати все своє життя,
До правди так не підпускати,
Бо в неї совісті нема.
Немає того розуміння,
Сім’я для неї не життя,
Вона як жінка мала б знати,
Та клепки мати не дала.
Це важко, важко все сприймати,
Нажаль того уже нема,
Сім’я, дружина, син… Кохати.
В душі стривожене життя.
І сльози душать серце моє,
Ти син завжди в моїх очах,
Що споглядають як на дворі,
Іграють діточки щодня.
А.А. Отченко
ID:
583191
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 23.05.2015 22:56:49
© дата внесення змiн: 23.05.2015 22:56:49
автор: Андрій Анатолійович Отченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
якби ж усі батьки були такими... 
дякую....
