Канони суспільства такі безтурботні,
вішають ярлики переконань.
Із калами білими і води болотні
Не викличуть в когось туги і зітхань.
Все тільки обкладинка, а шов загрубілий,
де конче потрібно міняти нитки.
Весь чорний пролог поміняти на білий
І вирвати з коренів сиві рядки.
Життя критикує, кидає у стіни,
зав’язує ремінь довкола ключиць
І поштовхом в плечі до прірви підкине,
ще й спогади складе навколо зіниць.
Та зовсім не в тому проблема існує,
що люди не вміють терпіти життя,
а те, що воно не завжди тим пасує,
хто кидає якір у бік небуття.
Тим хто очі закрив і волів не проснутись.
Тим хто лезо тримав і ковтав анальгін.
Хто хотів в світ ілюзій своїх повернутись,
як безглуздо прищеплений в кров героїн
Всі хто ждав апріорі.
І відкрив свою нішу,
закидали нікчемно,
Не чекавши зі сну.
Хтось чекає на правду,
а хтось волею дише,
не відкривши ніколи
для себе весну.
Хтось ковтає пігулки,
все чекаючи смерті.
Хтось питає у Долі:
«Чи ще день протягну?»
Та настане хаос,
де всі лінії стерті,
що ховали від світу
божевіль сивину.
Ще не знає ніхто, де є істина світу,
де цілунок, комусь ще ратує життя.
Не існує під знаком «стереотипи»,
а несеться потоком дивних вирій злиття.
Вже не стоїть нічого, що просте й зрозуміле,
і ціна вже не варта ні одного гроша.
Тільки те, що під брендом - трохи зарозуміле,
кріпить свої вимоги ідеального дна.
