Не треба слів, мій вкрадений дощами,
Забутий в доторках безмежності німої.
Слова - пусті, вони нещадно ранять,
Та залишають холод.. більш нічого.
Які слова? Які тепер розмови?
Ми все простили поглядом скупим,
Ми все пробачили далеко у туманах,
що все стелились птахом мовчазним.
Яка біда? Крізь літ сріблястий іній,
На вицвілім життєвім полотні,
Заплутавшись в словесній павутині,
Ти ніби був, а ніби й зовсім ні.
Яка печаль? Спадає срібним пилом
Щасливих днів розвіяна зола,
Я бачу все, ще більше.. пам'ять милий,
Такою ще ніколи не була.
Та врешті-решт, яка тепер різниця,
Чия я жінка, чий ти чоловік?
З нічних долонь спадають краплі.. сниться,
А може, пам'ять вже моя навік?
І спогади кружляють в вальсі з вітром,
Й думками крутять часу вітряки.
Які слова? Тепер ми з різних вікон
Годуєм птаху відчаю з руки.
Не треба слів, мій промене печальний,
Я все тобі простила, навіть більш..
Але чому, мій вкрадений дощами,
Ти на моїй дорозі все стоїш?
