Я знову ходжу по битому склу мрій, по гарячих вуглях розчарувань, що печуть аж до серця. Мені нікуди йти, нікуди спішити в цій крижаній, сірій печері самотності життя. Я запалюю всі смолоскипи, які бачу. Не тому, що боюсь темряви. Я боюсь втратити себе. Свою сутність. Я спалюю весь свій біль у вогні надії. Він йде з моїх очей до твого серця, чекаючи дива. Я хочу вийти з цієї Атлантиди непорозумінь у свіжість Карпат, де схована моя душа. Я йду, щоб забрати її. Щоб згадати хто я. Щоб зрозуміти навіщо люди вбили рай, в якому жили.