Знаєш, інколи так хочеться закричати від болю, від сірої буденності яка проникла в кожну клітиночку твого тіла, так хочеться закричати від безсилля яке з'явилося вже так давно, що ти сприймаєш його як невідємну частину себе. Закричати так, як ніколи. Закричати так, щоб звалитися на землю як осінній лист, який знає своє призначення - згнити, але все рівно падає. Він все рівно йде на самопожертву, але чому? Тому що знає: він стане добривом для прекрасної квітки, яка зросте на його маленькій могилці.
Але ж ми не листочки! Ми не рослини! Тоді чому ми сліпо йдемо дорогою? Чому не боремося? Чому не переступаємо через межу "дозволеного", яку видумав якиїсь хворий? Чому? Чому? Чому? Так багато запитань і ні одної відповіді.
Прикро, але виходить ми і справді всього лише листя,яке восени опаде,а навесні проростуть нові листочки, які повторять долю своїх попередників. I так до безкінечності...Цей процес довгий, трішки нудний і такий безповоротній. Нам залишається тільки вірити що і наша могилка стане домівкою для якоїсь квіточки.
