Тактильний крик. Я відчуваю його. Я із садистським задоволенням повертаю обличчя на звук, ніби підставляючи його під ляпас. Я прагну його дотику. За мить його метафізична субстанція із витонченою жорстокістю єднається із моєю фізичною есенцією і якось надмірно різко відскакує одразу чи то зрикошетивши від моєї пружної оболонки чи то злякавшись порожнечі, що під нею. Він не падає на мене вагою каменю, а радше лягає на мою шкіру із обережністю батога, ніби одразу і зализуючи дбайливо запалений слід. Єднання триває лише мить. Короткий дотик чужого відчаю. Він не проникає всередину, а якось наче паралізує на кілька секунд, мов електричним зарядом проскакуючи поміж мною і власником голосу. На ці кілька секунд ми стаємо одним цілим. Цей трансцендентний за своєю основою згусток звуку проникає в основи моєї емпіричної реальності і руйнує її. Це вторинна руйнація, вона подібна вибуховій хвилі, що враз вибиває шибки у навколишніх будинках. Але центр вибуху у тому, хто кричить. У самому його серці. Цей крик застає мене зненацька. Різким рухом вихоплює мене з реальності, ніби з палаючого будинку, аби вже за мить байдуже жбурнути назад. Але у цю мить я знаю більше ніж будь-коли знали усі древні мудреці — переді мною простягається істина у всій своїй незайманості. Одну мить. Світ схиляється до моїх ніг. Сила контакту блякне, істина зникає. Крик стихає, тиша грубою вагою тисне на нього, розчавлюючи під собою квінтесенцію людського страждання і людської радості. Реальність вдає, що нічого не сталося. Але я ще відчуваю присутність власника голосу. Тяжкість землі на мені — тяжкітсь, невагомих конкрецій крику, що ще не встигли вивітритися із моєї пам'яті. Закляклий власник голосу, відчуття, ніби він нестерпно близько стоїть за спиною, насправді — він скрізь. Око постійно натикається на його дрібні уламки, недбало сховані у ландшафті і саме ж одразу маскує їх — інстинкт самозахисту. Але він ще тут. Кілька хвилин супротиву і я корюся, забуваючи, себто відпускаючи його. Свідомість дає мені зброю і наказує вбити. Я вбиваю його в собі, рятуючи себе. Реальність вдає, що нічого не сталося. Я вірю.
