|
Довго думав,- чи виносити це на люди...
Член Клубу, якому я вірю, прочитавши,
сказав, що це буде цікаво людям...
Може, навіть, і молодим...Вирішив,- та хай буде...
Початок літа 1938року…В сім’ї чапліївця Микити Радохліба народилась п’ята дитина, яку нарекли Іваном. Проживав Микита з своєю дружиною Любою на вулиці Шлях (так її називали в той час), якраз при повороті на село Тиманівку. Коли я сказав, що народилась п’ята дитина, - це зовсім не значить, що у Микити стало п’ять ротів за столом. Діточок у хаті стало лиш двоє. Бо трьох перших діточок ще малими Бог по черзі забирав до себе, коли вони підростали до двох-трьох років… Одне померло від голоду…Ще одне, - від шкарлатини…Третя дівчинка теж не захотіла жити в такому жорсткому та жорстокому світі, померла…Бідна моя матуся...Страшна її доля,-ховати дітей…
Ваню зразу ж взяла на свої ще дитячі руки десятилітня сестра Оксана, бо ж мати на колгоспній дармовій роботі, а батько - в шевській майстерні заробляє якусь копійчину. І зоставались Оксана з братиком в затишній батьківській хаті одні. Перше,що побачив малий братик за вікном, коли став щось розуміти,-це височенна ялина з шишками на сусідському подвір’ї, садибі Лисенків…
Так продовжувалось до 1943 року. Україну вже кілька років топтали фашисти. Та що до цього було малому? Дивився на сотні небачених машин, котрі сунулись кудись мимо двору… Вилазив на горожу, на одному плечі погон молодшого лейтенанта, а на другому сержанта…Німці сміялись і вказували на малого пальцями…Мати з жахом стягувала малого з горожі й тягла до хати…Яма під старою вишнею, покрита якимись дровеняками, куди мали ховатись при загрозі…Чужинці ідуть городами та палицею вправно вбивають наших курей…Казали, шо це якісь „мадяри”…
В кінці літа тяжко захворіла Оксана. Вона лежала і тихо стогнала…Фельдшер поставила діагноз,- запалення мозку …Це й зараз страшна хвороба, а тоді це була або смерть, або, зрідка, інвалідність…Бог та війна за вікном вибрали смерть…
За день - два до смерті сестри, пам’ятаю, до хати зайшло кілька чоловіків зі зброєю. В цивільному, лише червоні смужки на шапках…Ну што, мужик, немцев обшивал, - звернувся один до батька, - есть такой сигнал! А хочете, я Вам скажу, хто подав той сигнал? – спитав батько. Той, чию землю відміряла мені та іншим сусідам наша влада…Почалась недовга, але гостра розмова…Скінчилось тим, що ми позбулись сувою полотна (певне, для перев’язок) та півкусочка рожевого мила. А півкусочка мати вмолила зоставити, бо ж бачите, мов, он дитя доживає свої дні, його ж обмити треба буде…
„Ой, мамо! Знала б ти, як мені не хочеться помирати! Я собі уже он якого братика винянчила, а тепер мені треба помирати”,- сказала сестричка на порозі смерті…
Сестру поховали…Батька забрали на війну…Я часто зоставався в хаті один… З жахом (та надією на вороття) я вдивлявся в якийсь темний закуток, де мені ввижався лежачим на лаві нечіткий силует моєї сестрички Оксани…Пухом їй земля…
Батько на війні…Мати на безкінечній колгоспній роботі…А я то в сусідки Вівді, то в сусідки Ганни…Більше - в Вівді. А вона може теж кудись побігти „на часинку”…Мені боязно і тоскно…Я знову то один, то з Оксаною в темному кутку чи десь за образами…
В знак протесту, під час однієї з таких „часинок” порізав основу (величенький і довгий моток напрядених ниток), приготовлену для одягання на ткацький верстат. Порізав із знанням справи, потрішечки в різних місцях. Тиждень чи й більше Вівдя розмотувала основу, знаходила та зв’язувала потрібні кінці та…шпетила клятих мишей, котрих Опанас (чоловік) розвів видимо - невидимо в її хаті…
Осінь 1945 року. Я сиджу біля свого двору на огорожі. Із -за повороту появляється підвода з незнайомцем. А поруч крокує…мій батько! Підійшов, поцілував, підкинув вгору, повісив на груди в’язку бубликів, спитав, де мама…
Через рік я уже школяр… Жолудь Настя Опанасівна повела мене до перших знань….Я уже і до школи читав листи від тата та писав йому листи (зі слів мами) туди, на війну…А вона казала чомусь, що... живемо ми добре, та є надія, що будемо жити ще краще…
Якось непомітно досягнув п’ятого класу… З недитячою нетерплячкою я чекав появи кожного нового вчителя- предметника…Про що він розкаже на своїх уроках? Яким він буде: грізним, як директор Федосій Макарович , а чи лагідним, як Настя Опанасівна?..Чи буде цікавим а то й захоплюючим його предмет?..
Мала перерва…Стоїмо в коридорі…Я після літа нестрижений, голова - стріхою…Хтось позаду боляче скубе за волосся… Я щось словесно відповідаю і…бачу, що всі навколо мене застигли від жаху…Оглядаюсь, - позаду директор…Весь урок проводжу на ногах в його кабінеті…Ти все зрозумів, - питає в кінці уроку…Я киваю головою і плачу. Ну, то іди!..Потрібно чесно сказати, що моє раннє письменство не принесло мені особливої користі. До п’ятого класу я розучивса наполегливо освоювати матеріал. Опам’ятався лиш в шостому класі, коли вже дійшло до списування контрольних з чужого зошита…Це вже було не моє…Почав наздоганяти прогаяне, але оце ледарювання аукнулось мені в житті не один раз…
В школі помінявся директор… Грибань Григорій Сергійович став до керма нашої школи. Один з перших його уроків…Всі уважно слухають матеріал…А Тоня щось тихесенько теревенить з сусідкою по парті …Зауваження…Друге…Користі ніякої нема…Григорій Сергійович щось пише на листочку, згортає його і…віддає Тоні з проханням віднести листок в учительську і покласти там на столі…Та не читай же дорогою – просить навздогін…Але де взяти сили, щоб не прочитати написане…А там було: - „Тоню, до кінця уроку в клас не заходь, ти заважаєш!”. Вона й не зайшла…Клас в захваті від такої педагогіки…А це - немало…
Десятий клас…Випускні екзамени…Це вже третій випуск десятикласників. Раніше потрібно було учитись в Клишках, щоб закінчити десять класів… Тепер - вдома…Прощай, школо… Смуток та радість змішались в юнацькій душі…Що чекає нас в майбутньому?..Який шлях торувати в житті після школи?.. Чи вистачить сил, натхнення та вміння чогось досягти в цьому складному світі?..Смішними та безпомічними виглядали мої прикидки десь в сьомому класі, - які в мене повинні бути доходи для безбідного життя в…Києві (!)…Виходило десь тисячі дві…Ха - ха!
А чим же ти жив ще, окрім шкільних турбот та отих прикидок, де навіть були передбачені кошти на театр, всі ці роки?, -спитає допитливий краєзнавець Чапліївської школи. Першою моєю пристрастю в шкільні роки були і зостаються книжки. Ними я жив, з ними мандрував в далекі та незнайомі краї, знаходив там цікавих, не схожих на моє близьке оточення людей…Я з нетерпінням ішов додому після школи і вже по дорозі уявляв собі, як я зараз проковтну щось із маминих страв та й засяду за якихось „Аргонавтів всесвіту”, „Таємничий острів” чи „Шхуну Колумб”…
Окрім цієї постійної завади навчанню в школі (бо ж іноді мене перемикало тільки на „прочотки”, як говорила моя мама), були й інші, не менш притягуючі інтереси…Якось я в сусіда Миколи Демидовича, вчителя, вперше в житті надів на голову „навушники” і…почув там музику,.яку теж любив всіма частинками своєї ще малої душі. Ця музика була така ж прекрасна, як і та, яку я чув раніше біля сільського клубу у виконанні духового оркестру...Де взяти детекторний приймач? Батько відмовився купувати.
Я засів за книжки для радіоаматорів (як тоді говорили),читав, вибирав найоптимальнішу схему, сам щось робив, паяв, діставав емальований дріт, навіть виливав кристал для детектора, і через рік у мене вже, під керівництвом Миколи Демидовича, запрацював детекторний приймач…Тоді вже й батько, бувало, слуха щось там, - а навушники ж ледь – ледь я уговорив його купити у дядька Філона…
Десь в п’ятому класі я тяжко захворів бджолами. Не знаю точно, хто в моїй душі посіяв цю любов до бджіл (може батько, може сусідський дідусь Яків, а може моя любов до меду тут була головною), та в мене появились книги по бджільництву. Я вивчав їх, читав вечорами, читав так старанно, що й зараз, певно, склав би екзамен на пасічника…Не пригодилось у житті…
Загублене...
Кiнець сорокових...Я в п'ятому класi.
Учусь аби як, хоч i маю в тiм хист.
Та я не про це - саме в п'ятому класi
Знайшов я, нарештi, життя свого змiст.
На цей раз тим змiстом життя стали бджоли -
Про них я лиш думав, лиш ними я жив.
Позвали вони як нiщо i нiколи,-
Хто зна звiдки взявся той дужий порив.
Мо дiд Хлiбоїдець, що жив недалечко,
Мо батько посiяв тi зерна в кровi,-
Та вулики, пасiка, бджоли i гречка
Надовго засiли в моїй головi.
Та нi ! Не засiли ! Бентежили душу,
До слiз хвилювали - як ангельський спiв !
Тепер, в зрiлi роки, признатись я мушу,
Що я не знавав бiльш стiйких почуттiв.
Я книги дiстав...Я читав вечорами...
Задарма - казали - палив керосин,
Бо мрiї були i в колгоспницi - Мами -
Покинув село її пасiчник - Син.
Теслярство пiзнав я, бетону напливи,
Нарощував вежi пiдйомних споруд -
Та це все були вже не ангельськi спiви -
Це був лиш земний i оплачений труд.
Книги вислав своєму приятелю Миколі з Поволжя в1969 році….У нього зараз, мабуть, вуликів шістдесят, а чи й більше…Ось так і жив…А ще ж ліс…А ще ж гриби…А ще ж красуня - Десна та Ретіж з рибою та плетінням корзин…А ще ж домашня робота, коли підріс. Життя в батьківському домі було інтенсивне, напружене та цікаве...
1956 рік…Атестат без єдиної трійки - в моїй кишені…Разом з хлопцем попереднього випуску нашої школи вирішено було здавати екзамени в ВУЗ не у Львові, де він потерпів фіаско в минулому році, а в Брянську…Батькових грошей трішки зекономити…. Не знаю і зараз, для чого мені був потрібен цей лісогосподарський інститут…Любов до цієї справи і не ночувала в моїй душі після вбивства дядька…Але…Ми - в Брянську…
Здаємо екзамени…Перше, - „сочинение”, - у мене четвірка, у нього трійка. Я держусь, Григорій повісив носа. Здаємо хімію, - у обох п’ятірки…Здаємо фізику - те ж саме…Здаємо математику, - у нього п’ятірка, у мене…двійка. Світ потемнів в очах…До присмерку пересидів зі сльозами на очах в кукурудзі за селом, перш ніж появитися в рідній хаті…Результат поїздки, певно, був написаний на моїй фізіономії…Я так і знала, що діла не буде, - сказала мати…Батько промовчав, лиш коротко глянув на мене та ще нижче зігнувся над своїм шитвом…Не знаю, може мені це показалось, а чи й насправді так було, - в батька підозріло затремтіли вії очей…
Чому так сталось? Знань недостатньо було? Ні…Я уже вдома по пам’яті відновив ті кляті дві задачі та „логарифмическое и показательное” рівняння і розправився з ними, як Бог з черепахою…Морально не був я готовий до задач та рівнянь, бо ж математика була заявлена інститутом усною, от я і зубрив правила, теореми та Формули. А інститут захотів (не знаю і зараз, - чи законно) узнати, як ми всю цю зброю використовуїмо на практиці. І в білеті - дві задачі та три приклади…Моє єство заполонив елеметарний страх, де вже тут зосередитись на чомусь іншому…
На осінь я вже був зарахований в професійне училище ТУ- 3 в місті Шостка. Запропонували стати муляром…Я, набравшись хоробрості, порадив заглянути в мій атестат…Попав в групу слюсарів – сантехників, про що не жалкую і досі…
Нове життя…Нові враження, нові педагоги і друзі…Постійне відчуття голоду…Через тиждень занять я уже записався в духовий оркестр при училищі…На початку травня 1958 року ми всі вже склали екзамени, одержали відповідні посвідчення та цілою групою відправлені на будівництво Кременчуцького гідровузла…
На будову!
Кiльканадцять голiв чубатих,
Кiльканадцять юних сердець
Десь зоставили рiднi хати,
Ciли в потяг - в один кiнець.
На будову! - гримлять колеса.
Їде юнiсть! - дзвенять мости.
I тополя довготелеса
Шумить вiтами з висоти.
На полицi - скарби домашнi,
У душі - невимовний жаль...
Таке миле життя вчорашнє,
Тільки...потяг стукоче в даль.
Вже не буде будити мати
Ранком росяним на зорi.
I не будуть Кiхотом звати
Однокласники - школярi.
Рiдна Земле, розкрий обiйми,
Приголуб їх, своїх дiтей,
Пряник долі з кишені вийми -
Хай надія твоя росте.
Жаль - село безнадійно чахне,
Бо, як мовив знайомий дід,
Трудодень тут погано пахне
Упродовж колективних літ.
На будову! - гримлять колеса,
На будову! - дзвенять мости.
Попереду - днiпровськi плеса -
Ми вже бачим їх - я i ти.
Ентузіазму - море…Та й сумнівів – через край…Бо ж життєвого досвіду - як кіт наплакав…
До речі, в моєму посвідченні всі предмети - на п’ятірку. Лиш одне подружжя №№ виставило мені дві трійки. Він - по історії КПРС, вона, - по кресленню,- дисципліні, яку я завжди поважав і добре знав. Як я можу виставити Вам добру оцінку з креслення, - було сказано мені у відповідь на мою претензію, -коли Ви не знаєте одну з „основополагающих” дисциплін? Ось так… З таким аргументом важко боротись…
Що особливо пам’ятне з цього відрізку життя? Та все…А щось особливе? Може оце? Бо й про це треба знати…
Все почалось ні з чого…Отой хлопчина, що на верхньому фото в формі ( форму видавали тільки учням, батьки яких зостались на полях війни) лагідно погладив долонею нижче спини одну з дівчат десь в тісноті гуртожитку. Вчинок не знайшов „понимания” в серці дівчини…А тут, як на зло, тільки вчора вступив у дію закон про дрібне хуліганство…І ось наш Анатолій уже підмітає вулицю в центрі міста…І підмітати йому ще довгих п’ятнадцять діб…
Другого ж дня на ранковій лінійці шоста група відмовилась від сніданку та виробничої практики, - випускайте нашого Анатолія…В ті страшні часи, - це вже щось…Коли майстри познаходили нас по їдальнях міста та привели в актовий зал, - там уже були люди з горкому комсомолу, з горкому партії та з компетентних органів…І почалось дійство…Хто „зачинщики”?..Чия ідея дискридитації Законів держави? Мовчимо, мов риби…Тоді підійшли з іншого боку, - той, хто відмовиться сьогодні ж іти на практику, може забирати документи…Почалось жорстке особисте опитування… Мені й зараз соромно за свій вчинок, бо поки черга дійшла до мене, в моїй голові промайнули і Брянськ, і кукурудза за селом, і батько, зігнутий над шитвом…
А де ж ранньою весною знову знайти якусь кукурудзу?.. Я погодився на практику…Таких набралась половина…Людям за столом стало значно легше…
К кінці - кінців інцидент зам’яли, щоб не дати йому якогось нездорового розголосу, але нагадування про цей випадок супроводжували нас і далі…І коли ми спробували відмовитись від комсомольських путівок в Сумському обкомі, їдучи на велику будову (бо ж треба буде відробляти довгих три роки, - сказали „знаючі”). З нами вів розмову запрошений обкомом адвокат…
…І по приїзді в селище імені Хрущова (теперішнє місто Світловодськ), де виростала гідроелектростанція на Дніпрі, коли ми відмовились розселятись по селянських хатах в селі Таборище, на околиці селища…Нас звинувачували в різних неіснуючих гріхах, в „рвачестве”, радили їхати звідки приїхали. Але…місце в гуртожитку для нас все таки знайшлось…
5 травня 1958 роу ми вже скупались у Дніпрі, а вже наступного дня розпочали свій перший робітничий день…
В зв’зку з будівництвом гідростанції на Дніпрі, йшли під затоплення великі території. В тім числі і землі, на яких поки що було розташоване районне містечко Новогеоргіївськ. Для переносу райцентра був виділений шматок степу на околиці нашого (чуєте, - уже „нашого”!) селища. Геодезисти розпланували вулиці, екскаватори копали траншеї…Ось в них і повинні були класти чавунні труби для водопроводу та керамічні для каналізації наші двадцять шість молодих рук. Що ми успішно й робили півтора року. На роботу, з роботи та на обід їздили на машині.
ID:
574386
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.04.2015 19:06:42
© дата внесення змiн: 18.04.2015 10:33:48
автор: Янош Бусел
Вкажіть причину вашої скарги
|