Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені народи,—
Їм я віддав усі чуття мої…
(Павло Грабовський)
Я - не поет, коли одні лиш квіти
Мені дають Пегаса і сідло!
Я – не поет, коли брехня у світі
В раби заводять місто і село!
Я – не поет, коли народу лихо,
А я заплющу очі в оцю мить!
І – не поет, коли сусід горить,
А я крізь шпарку споглядаю тихо!
Я – не поет, коли нові нерони
Обпльовують батьківськії ікони,
А я свій хрест відкину у кювет...
Коли ж впускаю злодія до хати,
Що нищить все, що для народу свято –
То сім разів я, друзі, не поет!
