Що то значить та “смерть”? Якесь дивовижне слово!
І куди ти пішов? Де тепер шукати тебе?!
Загубились сліди… І якої то стане мови
Щоб втлумачити те страшне незвідане “без”?
День і ніч мов в одне злились — все мені байдуже.
А на серці лиш холод і якась темно-синя тьма.
Хоч воскресни на мить і скажи мені, любий друже,
Як його зрозуміти, оте безмежне “нема”?
Не воскрес, не прийшов: занесло тебе певне далеко!
Як “ідемо з життя” то кудись же ми все таки йдем!
Чи пішов ти в Аїд, як казали ті древні греки?
Чи з губився на колах Дантівських картосхем?
То невже ж там нема ні пера, ні чорнил, ні паперу?
Вчені ж люди були! Чи ж самій питати в Христа
Де вона, та далека й чужа incognita terra?
На яку адресу надсилати цього листа?
Може давня образа яка затаїлася в серці?
То куди ж мені більше спокутувать ту вину?!
Чи прокинувся ти в якійсь небесній Америці,
Що її не відкрив іще небесний Колумб?
Де шукати тебе? Яка невимовна мука!
Поясніть же, хто-небудь, що те значить — “прийшов твій час”?
Чи лежиш у землі, на грудях схрестивши руки?
Чи стоїш біля мене, боючись торкнутись плеча?
Я ж по кілька разів заглядала під сонні зорі —
В темних закутках ночі шукала твої сліди!
Та як хочеш — мовчи, я схилю чоло у покорі,
Лиш ніколи — ніколи! — не кажи того “назавжди”.
