О, гнівне віяння душі моєї, чому спадаєш ти на мене?
Ти змушуєш полинно плакати, немов та рідна, нене!
Коли плекала ніжними руками, та віяв смертний дим…
Він змушував дерева гнутись, лишаючи мене ні з чим!
А хвої ржою вкрились, і роси з хащ не спали їм на крони.
О ні, ті дивні спогади, що линуть смертю. Тяжкі перепони.
Дорога обплелась окрайцем електронів, вільних, літних.
Негативних. Не стало обіч стежини жителів корінних…
Встелило все тяжкою плівкою урану, побільшало обману.
Покапує обезпритулена водиця із прип’ятського крану.
Дивлюсь у вікна й бачу постаті, промінням обездолені,
Свинець звисає, протигаз тримають руки, обезкровлені.
А ліс, болітця і полинні трави, поникли у надмірній волі…
Ніхто не подарує їм жаданої не мутаційної любові!
Прикрі сі зітхання, крапне темний дощ із хмари обпікання,
Летить за небокрай, і не спита спадає плямою вітання…
4 цифри на дозиметрі “Прип’ять”.
Атоми сяйва миготять.
Дозріє ґроно, під плескіт річки Прип’ять!
А я помру від перевищення порогу…
І злечу в пекло я за гріх, за кілька тисяч нищівних проріх!
