|
Ми жили миром, один одного любили;
Ви, росіяни, братній наш народ,
Але ж століття злагоди розбили
Не ви, а чорти ваших воєвод.
Землі шматок ви нашої схотіли,
Де Чорне море пестить береги.
Ви знали, що слабкії наші сили,
І думали: здамося швидко ми.
Що «не сдаются русские» ми чули,
Але ж не сказано про українців тут.
Вони життя положать за минуле,
Вони за волю нації умруть.
Віками ми боролись за свободу,
Проте пасаж – і брат вже у воріт.
Ох, довго ж ви чекали цю нагоду,
А тут – занепад, всіх предтеча бід.
Вважали, що ми ріднії народи,
Що всіх один за одного вб’ємо;
Ви уявили себе вищої породи,
А ми лише гуляти вміємо.
Та позабули ви часи борінь і слави
Шляхетної козацької доби,
Забули, як пліч-о-пліч ми ставали
На захист від ворожої злоби.
Чому, скажіть, ту землю, що ми разом
Відвоювали у складні часи,
Вам віддамо за першим же наказом,
Навіщо ворожнечу розлили?
Коли ви говорили з нами мирно,
Коли ви дипломатами були -
Це було бридко, але було смирно…
Та швидко мирні гасла відгули.
Почули ми, що ви своїх солдатів
Послали, щоб окупувати Крим,
Ось, прибуло до нас ще ваших катів!
Ви здивувались, що ми ще стоїм!
Та справжнє здивування ви відчули,
Коли присязі вірний капітан
На корветі «Тернопіль», щоб почули,
Відмовився давати клятву вам.
Та парадокс, що його Батьківщина
Була Росія, але він сказав,
Що синьо-жовте тло – його країна,
А триколор злу піну з дна підняв.
Чомусь ви цього зовсім не чекали,
Не думали, що буде боротьба.
Скажіть, а часом, ви не заблукали?
Ви божевільні! От яка біда.
Росію не звеличили, ганьба лиш
Її вкрива, а сильною була…
А вам байдуже, «аби наш товариш,
Війна ця грошей якнайбільш дала.
До чорта тих татар, землі коріння,
Які бажають лиш у мирі жить.
Ми виконаємо отців веління:
Їх до Сибіру сплавимо умить!»
Ви знаєте, шановні воєводи,
Є спільне щось у нашому житті:
Ви саме ті, як в нас є, ляльководи,
Що віддадуть усе своїй меті.
Та росіян я також розумію.
Вони на правду говорять «брехня»,
І вірять лиш лихому буревію,
Їм наказали так одного дня.
Все неважливо, як нас називати,
У першу чергу – Батьківщини син.
Зараз повинний жаль вас огортати,
А огортає тільки злоби дим.
Не знаю, навіть: зараз це можливо,
Щоб жити мирно і без боротьби?
Ми разом зачекалися на диво,
Та живемо, як ті німі раби.
Спочатку, щоб злагода була у домі,
(Потрібно дуже це і нам, і вам) –
Нам треба розібратися у тому,
Що ця війна зробила двом братам.
Ми з вами живемо в країнах різних,
І мріємо у мирі з вами жить.
Ми скинули панів дурних і грізних,
І треба тепер діло нам робить!
Шановні, ви повинні розуміти,
Що долі – то не є лише мандат.
А ми… ми все будуємо у світі,
І розумієм: не поможе брат.
Якби ми один одного почули,
А не горлали, стиснувши кулак,
То ви б душею, всім єством відчули,
Що інша нація не ваш дурний жебрак.
Коли не буде вже війни у серці,
Вона у світі зникне назавжди,
Не зійдуться брати в кривавім ґерці,
Не буде більше болю і нужди.
Я закликаю: мир у всьому світі!
Хай це банально раз у раз звучить.
Я хочу бачить сонце у зеніті
І хай гармата назавжди мовчить!
Таке просте бажання – тільки миру!
Країна мріє кожну Божу мить.
І ми не втратимо в своє майбутнє віру,
Пшеничне поле і небес блакить!
ID:
557224
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 04.02.2015 19:37:54
© дата внесення змiн: 04.02.2015 19:43:52
автор: Божена Стефанко
Вкажіть причину вашої скарги
|
