Дивні слова, ті, що ми промовляємо,
Вчинки дивні, що діємо ми,
Нам здається і сниться, що ми кохаємо
В Сонця світлі і в нетрях пітьми.
Розділяють нас милі-відстані,
Та об’єднують душі зморені,
Доля знаками грізно-зловісними
Не лякає. Ми досі нескорені!
Що ж то в нас так бунтує і піниться,
Так кипить і клекоче вулканами?
Барвами крові веселково міниться,
Пісенними плаче ранами?
Мабуть Віра, що все – ПОПЕРЕДУ!
Трішки ще, небагато лишилося!
Точно – Завтра, як не тепер – Буду!
Щоби впоперек там не звалилося!
Хто вкраде, хто приміряти зважиться
Те, що Долею іншим писано?
Ну, а вдасться, то хай не скаржаться
Що чужою вдавилися піснею…
Ераст Іваніцький
29.03.2013