І знов невиплакані згадки,
оці слова такі гіркі,
пробачення - снують неправду
у павутині грішних днів.
Та мирний спокій не пригорне
цю душу смертну і живу,
бо кожна мить - то дотик сонця,
що болі сіє наяву.
Турботи так нещадно судять,
а вороги так сильно б'ють,
лиш правда піде поміж люди,
але її там засміють..
Лише діла такі несмілі
та погляди завжди німі.
Десь незвичайно долі змінять,
щоб знов відчути радість днів.
Думки лукаві, пересуди
хто ж пожалкує і спасе,
коли прийде блаженна повінь
щасливих сліз, що дасть усе?
Коли ж озвуться ніжні весни,
в ладу з людьми природа вся
скарби відкриє таємничі
й до зла не буде вороття?
Прийде ще слава не чужинська
та чи будуть йти їй услід
священні діти-українці,
що пережили сотні літ.