Я ніколи його не бачила, і ніколи не побачу. Справжній він – далеко, за сотні кілометрів. А тут, переді мною, на екрані монітора – лише його нік, і – цілковитий простір для фантазії.
Сама собі дивуюся: поруч – коханий чоловік, книжкова шафа ущерть запхана цікавими книжками, маю повно роботи у галереї, і ще й вечірні уроки гри на гітарі... Але ось вмикаю комп”ютер, заходжу в нет, і – світ навколо перестає існувати. Чи це не є справжньою залежністю, майже хворобою?
...А потім, коли спину уже ломить від утоми, а чоловік зі спальні вдесяте нагадує, що ночами потрібно спати, а не витріщатися в екран – я відповзаю від компа, і, вкладаючись, нарешті, у ліжко, намагаюсь тверезо поглянути на речі.
Вкотре.
І вкотре не знаходжу відповіді.
Можливо, мені бракує спілкування в реалі? Та ніби ж ні... Може, справа в тому, що тут мене уже всі знають як облуплену, а там – я така, якою хочу бути, якою подам себе. Це свого роду гра. Але часто там я навіть чесніша, бо мої невидимі співрозмовники не знають мене, ніколи мене не побачать; я нічого їм не винна і нічим не зобов”язана. Раніше душу виливали попутникам у потязі, тепер – друзям у мережі. Та чи можна назвати їх друзями? Питання залишається відкритим...
І, зрештою, найголовніше: чому він? Чому серед безмежної кількості тих, хто блукає у мережі, ти обираєш саме його?
...Ваші смаки у чомусь збігаються – вам подобається той самий письменник, чи, приміром, музична група – і – оп-ля! - тобі уже здається, що ти знайшла споріднену душу, і ти не можеш заснути ночами, мріючи, як було б добре... Що? Зустрітися? І про що б ви говорили? Адже обмін кількома фразами у мережі ще не робить вас гарними співрозмовниками в реалі...
Але ти все одно не спиш ночами, і знову в”язнеш у неті, і життя плине повз тебе... А він... Він навіть не здогадується, яка буря вирує у твоєму серці, коли з-посеред багатьох блогів ти відкриваєш саме його. І – ловиш ти себе на парадоксальній думці – може, він навіть і не він, а вона. Хто зна, ти ж усе одно не бачиш нічого, окрім букв і картинок на екрані. Ти ж не бачиш того, хто пише, а він може подати себе як завгодно.
І ти розумієш: це – божевілля; і, здається, ти вгрузаєш усе глибше...
2009
Відомий феномен... Наші мережеві версії настільки ж далекі від наших версій в реалі, як і реал - від мережі. Ми там такі, якими хотіли би бути, до того ж - щоразу нові, ідентичність може змінюватися; як дехто зберігає у шафі скелети, так і наша мережева версія зберігає купу образів, у яких спілкується з образами інших мережевих істот. Ще є така думка, що онлайн спілкування - це більш схоже на спілкування душ, ніж реальне, особливо коли йдеться про живе спілкування із дуже близькими людьми (о, скільки в нас взаємних претензій, вимог, але, проте, зате тощо).
Гарне есе.
Щодо спілкування душ - то навіть не знаю... Якщо, приміром, сидять в автобусі дві подружки років по 12, і кожна упхала носа в смерть-фон, і навіть толком не розмовляють, а розійдуться - будуть писати одна одній повідомлення; чи сім"я прийшла у неділю в ресторан на сімейний обід - і кожен, знову ж таки, сидить у тому "фоні", а між собою перекинуться хіба словом... це страшно. Мені вже не спілкування душ, а спілкування зомбі нагадує...
Дякую, Максиме, вітаю в гостях
Ні, подружки - то справа інша, в них є історія особистих, живих стосунків, вони й в мережу тягнуть усіх скелетів із своїх рожевих шафок... Йдеться про такий випадок, який згадуєте Ви: мережеве спілкування людей незнайомих особисто
Дуже часто ми бачимо те ,що хочемо бачити.Ну, а ще підсвідомість кудись кличе , та гарна уява...Можна далеко зайти.
Анно Доміні відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ох, як правило, ми бачимо те, що хочемо бачити... Перефразовуючи відомий вислів, "ми бачимо речі такими, якими є самі" А підсвідомість - то взагалі небезпечна штука