|
Коли Уляна з Васильком доходили до Петрушівки, то побачили, як одна з полільниць убила свого сина. Воно бідне бігло за гуртом жінок, котрих тільки-но зустріли. Плакало весь час і просило:
– Мамо їсти хочу… Мамо їсти… їсти… – отож одна відділилась від гурту, дочекалась дитя та й сапачкою по голові – хрясь!
– Не проситимеш і не скімлитимеш! – вигукнула безумно та й штовхнула тільце в ярок, а сама побігла чи то плачучи , чи сміючись…
Уляна обхопила голівку Василька, притиснула її до себе і застигла. Перед її очима нещасне дитяче тільце котилося в яр, безладно розкидаючи то ручки, то ніжки. Вона беззвучно плакала і притискувала Василька до себе..
– Хлопчик помер? – першим озвався Василько, зазирнувши в очі мами.
– Помер… - і Улянині сльози впали на його змарнілі щічки.
Дитя мов з холоду зіщулило свої маленькі плічки та потонуло лицем у маминій одежині…
Як добре було Василькові якусь хвилю тому – а тепер… Що ж тепер? Куди ж вони йшли – і чому? І чому?..
Сонечко підбивалося все вище та вище, розстеляючи на пагорбах своє надміру тепле і сліпуче покривало. Виблискувало і сліпило очі, здавалося, все.: і густющі оксамитові щітки весняних нив, і молоді грайливі листочки на деревах, і вичовгана та виполірувана тисячами ніг дорога. Цією дорогою ще спозаранку ішли і Уляна з Васильком. Багато людей ішли перед ними. Багато – за ними. Безхліб’я та нужда цієї весни, мабуть, гнали людей так, як вигнали з насидженого місця Уляну з дитиною. Вона нікого не доганяла і не чекала. В душі була пустка – і ніхто-ніхто з подорожніх наповнити ту пустку не міг. Там, у Могриці, залишились померлими її чоловік та п’ятірко маленьких діточок – викосив їх у неї голод… От тепер шкандиба з Васильком дорогою, давиться сльозою та леліє десь глибоко-глибоко в серці надію, що в Миропільському відділенні радгоспу знайдеться і для неї і сина шматок хлібця та куточок. А вона все робитиме… Все-все… Аби лиш оце дитя, вирване з чіпких обіймів безхліб’я, спасти…
– Мамо! А в нас хоч шматочок хлібця є? – раз-по-раз дорогою озивався Василько. Він намагався бодренько переставляти свої ніжки – хай мама знають, що він уже доросленький і сильний.
– Ох, дитино, терпи… Терпи, скоро село буде – і відпочинемо , і водички нап’ємося, і маторженичка знайдемо… – заспокоює малого.
– А зараз ти можеш знайти маторженичка? – перепитує малюк.
– Потерпи, скоро село …
– Значить є, – констатує маля і додає, – а їсти ж так хочеться.
– З’їж дитинко он листочка щавлику, – просить Уляна, хлопчик бере того листочка, жує його, а через деякий час знову за своє:
– А де ж воно те село, мамо?
– Та скоро, скоро…
– А маторженик точно в тебе є?
– В оклуночку…
– То давай глянемо, чи там він!
– Ось потерпи, потерпи, синочку… Потерпи… Глянь, яка пташка пролетіла, - і Василько ще на хвильку забуває про маторженика в оклунку.
А коли підіймалися на пагорба, то побачили гурт жінок-полільниць. На тлі вилинялого полотняного одягу їхні зчорніли обличчя, здавалося, виліплені з бурої глини. Світилися лише очі якимось відчаєм чи мукою. Полільниці понуро йшли і мовчали. А за ними бігло дитя, таке як Василько та все квилило:
– Мамо їсти хочу… Мамо їсти… їсти…
– Здрастуйте! – привіталася Уляна до молодиць.
– Здрастуйте, – відповіли понуро.
– А до села ще далеко?
– Недалеко. Скоро вже побачите… – та й посунули глиняними привидами, лише маля, що бігло поодаль них та квилило вказувало на те, що повз них пройшли люди…
Василько все озирався на них та на хлопчика.
– Мамо! А в нас двох маторжеників нема? – спитав раптово.
– Нема, синку! Мама його погодує…
– Як прийдуть?
– Як прийдуть…
А потім Василько побачив, як одна з мам відділилась від полільниць і чекала дитину. Хлопчик біг в надії до неї, і дорогою розсипалися та дзвеніли його слова:
– Мамо їсти хочу… Мамо їсти… їсти…
Один помах сапачки – і голодного плачу не чути, а Уляна тисне Василька і беззвучно плаче…
Скільки Вони стояли – знає лише Господь. Але через деякий час Василько відірвав голівку від маминої поли і промовив:
– Як жаль, мамо, що в нас двох маторжеників немає. – а Уляна у відповідь притиснула його обличчя до себе.
– Мамо! А як у тебе не буде маторженика, ти також вб’єш мене?
– Боронь Боже, Василику! – впала перелякано на коліна перед сином, тисне до себе. – Я тебе ніколи-ніколи…
До села ішли мовчки знесилені дорогою і баченим. В сліпучому сонячному покривалі ввижалася страшна сапачка над голівкою хлопчика. А захований десь в оклунку маторженик давив та випікав їм душі.
23.09.2009 року
ID:
539402
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 25.11.2014 14:05:26
© дата внесення змiн: 25.11.2014 14:05:26
автор: Grigory
Вкажіть причину вашої скарги
|
