Мені затишно та безпечно в твоїх обіймах,
Таких ніжних, сильних, як кремінь, доволі надійних.
Струменить гаряча кров, розливаються хвилі,
Ллється тепло із твоїх нетр, обволікає тіло...
Розтікається лавою по кожній клітині,
Жаром пронизує кожний атом, що тіло мліє...
Піднімає ввись і несе поміж хмаринами,
А потім зринається до безодні паринами...
Десь шурхотить між чужих ніг, скинутий одяг чийсь,
Шугає вітер, грається ним, хоч по вуха зарийсь...
Гола осінь витанцьовує на ньому чарльстон,
А, дощ ритмічно й нахабно тупотить їй в унісон.
Щось неймовірне переповнює мою душу,
Лоскоче, сміється, плаче все більш, звучніш і дужче...
Тільки пелена із туману навіює сон,
Хилить безсилу до дужих грудей, бере в свій полон.