Зустрічай же, мамо, слізоньки зітри,
Та що ж це так рано посивіла ти…
Чому не радієш, чи не вгадала
Сина-солдата в пташинім вбранні?
Від злої кулі у небо злетів я,
А так хапався душею за тіло…
Сумують квіти у «Дикому полі»
Де кров’ю палкой земля збагровіла.
Та бачу вгадала, вдивляєшся в синь;
Не край своє серце, за мной не грусти,
Тепер я вітер і птаха небесна,
Мені тепер легко як ніколи в житті.
Кружляю над світом, дивуюсь красі,
І сонцю радію і зорі нічній;
В степу неосяжнім СХІД зустрічаю,
ЗАХІД проводжу до замріяних гір.
Та якось буває так сумно стає,
Що більше ніхто не побаче мене,
Заклик мій вільний ніхто не почує:
Любити безмірно ЖИТТЯ, бо одне!
І буду я світом вічно блукати,
Примарой безликой листя гойдати,
Шукатиму змогу і силу неспинну
Кляту ненависть з людей проганяти!..
