В церкві йшла служба. Люди щось співали, повторювали, творили якісь рухи. Тільки на останній лавці крилосу сиділа старша пані. На вигляд їй було років з шістдесят а може і більше… . вона ніби і й не слухала, не бачила того, що твориться навколо неї. Погляд дами був звернений кудись понад усіма. На очі час до часу набігали сльози. Ніхто не міг пояснити чому вона так іноді плакала.
Довгий із дорогого сукна плащ робив пані схожою на казкового персонажа. Брошки, запинки, стиль пошиття, кожна складка та й зрештою вся її постава додавала поважнішого вигляду і вказувала на вишуканість смаку. Вочевидь вона була аристократкою. Пані Жозефіна – Ангела Воловські.
Пані Жозефіна поту скло вдивлялася в образ Богородиці, котрий був мальований на самому переді. В цей образ вона вдивлялася вже років зо тридцять. Так, тридцять років тому все і почалося… чи радше закінчилося…її життя.
Її спогади летіли в ті далекі роки, коли вона ще була молода і красою зводила не одного хлопця. Коли прагнення кохати і бути потрібною було сильнішим за здоровий глузд. В ті далекі зоряні часи.
Він був лише три роки старшим за неї. Станіслав – був людиною неординарною. Хлопець вчився на юридичному факультеті. Він творив, ловив момент смаку поезії, впадав у відчайдушну депресію, ловив нову хвилю і знову творив. Знання музичної грамоти тоді було в моді і Станєк, як його любо називала Жозефа, теж вмів грати на гітарі. І почалося – закрутилося. Кілька однодумців – друзяк і все. Було створено групу. Виступи по клубах, вечірки, гульки, компанії…
Вона сильніше стиснула складені до молитви пальці. Чому все так сталося? Це єдине питання лежало в неї на устах неначе молитва. А перед очима все нові спогади, нові кадри прожитого…
Станєк був людиною гарячою. Він швидко запалювався якоюсь ідеєю. Він горів нею, гаснув, знову запалювався і горів… горів диким не приборканим вогнем свободи, котру він пропагував і котра безжально пожирала його з середини. Клуби, п’янки, дискотеки, легкі наркотики і раптом страшний діагноз – снід.
Одного дня лікарі сказали що Станіславу залишилося не більше року. Але він ніби не чув того, не зупинився. Крок за кроком її любий Станєк наближав себе свідомо до кінцевого моменту переступаючи один за іншим всі приписи лікарів, котрі боролися щоби продовжити його життя бодай хоча б на якийсь короткий термін. Ні, він сам ніби йшов на зустріч до свого фінального кінця. Сцена, друзі, наркотики,страшні п’янки і знову вихід…
Одного пізнього вечора їй подзвонили і повідомили що Станіслава Володиславовича більше немає.
Вона здригнулась, ніби від сну. Боже, як це було давно але не дає ніяк про себе забути. Він був для неї всім, її ідеалом, її коханим, її божеством і ангелом. А вона для нього фактично нічим. Просто бредне, молоде дівча, котре мало що розуміє в справжньому житі. Котре лише як він часто повторював « лише почає своє власне плавання в цьому бурхливому океані життя»…
