Колись давно, сьогодні вранці, знову і ще раз він був наявним прикладом болісті. А бачити її - ось що воістину болить. Бачити наживо. Дивитись на неї крізь неї. В очі яких не існує.
(А йому чимраз далі було важче дивитися на людей, які проходили повз нього, дивилися на нього і його не бачили).
Болість така неждана ламає роздирає розбирає на шматки. І болить. Болить бачити очі яких не існує. Болить до кісток.
(А він продовжував дивитися на тих, хто поспішно минав його. Він знайшов у собі відвагу дивитися вперед чи вгору, головне - не додолу. Він знайшов у собі мужність лицаря дивитися на млистих людей, які продовжували проходити повз чи навіть навмисно оминати його).
Болість наївна незграбно оточила всіх, в тому числі тих, хто навіть підозри такої не мав. Болість шириться світом, і ми самі роздмухуємо той вітер. Біль невгамовна без погляду. Але ми його бачимо. Бачимо крізь зашморг на наших очах, що зветься не-помічати-навколо-нікого-хто-страждає-щоб самому-потім-не-страждати.
(А він ще трошки відтоді стояв там. Ще десь місяць і десять днів. І зник. Мов його і зовсім ніколи не було. Не було очей яких не існувало, але які бачили).
І ми йдемо тими шляхами вітру. І рухаємося за ними, і самі дмухаємо, щоб рухатися швидше. Щоб боліло більше, щоб боліло сильніше.
(А на його місці з'явиться хтось інший, обов'язково з'явиться. А люди залишаться тами ж боягузливими, щоб бодай стримано подивитися в о чі яких не існує).
