Тишина. Безмолвно и тоскливо.
Мысли гложут, тяготят.
О несбывшемся и том, что было,
И не удается их унять.
Еще свежи воспоминанья
О той нахлынувшей любви.
Страдает сердце вечерами,
Но зря надеется, болит.
Зачем терзают душу мысли?
Куда теперь от них бежать?
Чтобы в бессилии забыться
И никого не вспоминать!
Стремлений дух навек остужен,
Что завтра будет – все равно.
Отныне мне никто не нужен,
Разочарование – исход…
13.09.14 – Київ
Цей вірш видався песимістичним, бо саме таким є зараз мій настрій… та не тільки зараз – постійно, вже й не пам’ятаю, щоб мій настрій був іншим і не уявляю, що він стане колись іншим… Плин часу – головна причина мого смутку. Мене також тяжить нез’ясовність: чи полишити надії про істинне кохання, тобто здатись і жити як переважна більшість, жаліючись на життя, а чи чекати на те кохання, сповнене взаємної нестримної пристрасті і ніжних почуттів, на кохання, де місця нема розрахунку… чекати до кінця життя… На роздуми часу стає все менше…
Та нарешті, після високих злетів і глибоких сердечних падінь я зрозумів, що істинне кохання – це мистецтво, оволодіти яким здатні лише генії. І як будь-яке мистецтво, кохання потребує одречення.