У мене є дах і стіни...
У тебе - земля, окопи,
вогонь, рубежі, руїни…
А дощ восени наскоком,
і сльота і вітер зимний,
і ночі важкі повіки...
Свинцево десь вибух гримне -
не сплять вороги-шуліки.
У мене обід, вечеря...
У тебе - скупий окраєць…
Й розчинені навстіж двері
душі - сам-один, як палець
під Богом й перед війною,
із вірою в побратима...
Стискаєш судомно зброю
стежиною пілігрима…
У мене суєтна тиша.
У тебе - громи і гради...
Історію час нам пише
про жертви, любов і зраду,
і кроки до України,
а може самих до себе…
Мене не рятують стіни.
Тебе - притуляє Небо...
Тебе - притуляє небо... Не знаю, чомусь хочеться, щоб у цього вірша був щасливий кінець, хоча б обнадійливий: затуляє чи захищає небо. А взагалі - гарно, нестандартно.
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На початку було "затуляє"... Мені запропонували цей варіант. Я погодилась. Бо, як би не хотілось, але Небо лиш притуляє багатьох... Затуляє не всіх. На все Божа воля. А ми - в очікуванні Божої милости.... Дякую щиро!
Боже, як правдиво і щемно, Аделечко... Я кожен раз лягаю і встаю з цим... До ворога ще холод і дощі для наших хлопчиків постає новим випробовуванням... Допоможи їм, Господи...
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, Патарочко, нелегке це випробування... Хай Бог захистить!
