Сьогодні місто стало остаточно осіннім. Прохолодним, як литки тридцятирічної жінки, що сама лягає у ліжко. Вітряним, як безлюдні береги скандинавських рік, що спішно повертаються з Муспельхейма. Похмурим, як зрілі чоловіки на похороні легковажного друга дитинства.
У місто прийшла двадцять друга осінь. А я так і залишився нещасливим.
***
Люди снували туди-сюди, нервово поправляючи парасолі. Вітер бісився, як чорний боксер. Я ж вихоплював очима моменти, бо грошей на каву в кишенях не було. Запам’ятав лише дівчину, яка мала надто серйозний вигляд як на колір її очей. Вона бережно, якось так зовсім по-домашньому підпихала свій шалик, який вивалювався з середини куртки з частотою запитів на субсидії у тутешньому жеку. І коли оголялася її шия, її білосніжно-безкінечна шия, я хотів бігти світ за очі, бо мені здавалося, що це й же світ просто не витримає й вибухне від перенапруги чи то пак жалю. Та вона зовсім незгодом зникла з виду, забравши свою шию, свої біди і запах свого волосся, який я так і не відчув.
Не можу визначитися, чи то важко, чи то варто згадати, з чого ж усе почалося. Мабуть, з дерев. Тільки-но я закрив свою парасолю (дощ якраз полишив невдалі спроби затекти мені за комір), як вони накинулися на мене. Не подумайте, що я боязкий, але коли тобі на очі трапляє стільки пожовклого листя, мимоволі стає лячно. Це нормальна людська реакція, хоч тепер у нас вдома електричні котли й теплі ковдри, які виправдовують безбожний осінній холод. Та не про те мова, зрештою. Зрештою, і те, і те неважливе. Бо дерева були лише початком. Не вони ж змусили мене обернутися. Я сам це зробив.
І застиг.
Мабуть, люди були дещо роздратовані. Їм доводилося обходити мене з усіх сторін і бурмотіти прокльони, які тут же підхоплював вітер, ховаючи у волоссі смішливих дівчат. Я ніколи не був альтруїстом, але зумів навіть пожаліти їх. Не більше. Бо мене не пускали.
Не пускали ці збурені листя й будинок святих.
Потім була ратуша, птахи й грозові хмари, які надуто пливли під сонячним небом, застилаючи очі середньому класу. Ще дивні жінки у светрах з орнаментами, якими обов’язково зацікавиться есхатологія. Свист вітру і стерті підошви чорнокнижників. Або, як ви би сказали, чоловіків у чорних плащах.
Я міг би описувати місто довго, бо я смакував кожен шматок прохолодної осінньої краси, якій навіть давні елліни не зуміли би поклонятись. Але я не бачу сенсу.
Бо бруківка була мокра, вітер далі свистів, а я так і залишався нещасливим.
***
Сьогодні місто стало остаточно осіннім. Прохолодним, як литки тридцятирічної жінки, що сама лягає у ліжко. Вітряним, як безлюдні береги скандинавських рік, що спішно повертаються з Муспельхейма. Похмурим, як зрілі чоловіки на похороні легковажного друга дитинства.
У місто прийшла двадцять друга осінь. Сьогодні осіннім став я.
ID:
525398
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.09.2014 21:47:12
© дата внесення змiн: 23.09.2014 21:47:12
автор: katzekratzet
Вкажіть причину вашої скарги
|
