Були часи, коли в тих краях, де тепер височать величаві Карпати, пінилось море. Володарем того моря був Тетис, син Нептуна – повелителя усiх пiдземних, наземних i небесних вод. Вiд морських русалок народилося в Тетиса три сини: Днiстер, Сян i Прут. Щоб мiж синами не було колотнечi, Тетис подiлив свої володiння на три частини. Води на сходi вiддав Днiстру, на пiвночi – Сяну, а на пiвднi – Пруту. I роздiлив їх сушею. То були Пракарпати. Змiни, що вчинилися на землi, помiтили небеснi сестри-божицi. Найстарша полюбила Сяна, середуща – Днiстра, а наймолодша – Прута. Зiйшли сестри до облюбованих морiв купатися та з морськими царями кохатися. Вiд їхнього кохання три сини народилися: у Сяна – Лемко, у Днiстра – Бойко, а в Прута – Гуцул. Мали сини зачаття водне i небесне i тому не могли нi у водi жити, нi на небо пiднятися. I вийшли на сушу.
До того часу Пракарпатами заволодiв триголовий людо-змiй Верхогляд, який по заморських країнах лiтав, там з пiдданих данину збирав i тримав усi краї у страсi й покорi. Лишень вiд заднiстрянських слов’ян нi золота, нi срiбла не вимагав. Але щороку трьох найкращих дiвчат брав. По року скидав їх у море i летiв за новими красунями. I так було до тих пiр, доки Тетисовi онуки не вийшли на сушу. В один день брати на землю ступили, в одну мить на високу гору глянули i водночас побачили пишний терем зі срiбла, золота та сонячного кришталю. I всi троє до того терема вирушили. Там в один час i зустрiлися. А перед теремом у цей час Верхоглядовi невiльницi гуляли. Побачили красних леґенiв i дуже зрадiли. Та ще бiльше за їх долю спережились i стали благати, щоб ті хутчій втiкали, бо як лихий змiй налетить, то не минути їм бiди-лиха.
I тiльки-но закiнчили свою мову, як тут же людо-змій Верхогляд з’явився. Ще здалеку побачив бiля терема юнаків і так закричав, що аж земля затряслася, а морем хвилi покотилися. Але не злякалися брати. Назустрiч змiєвi вийшли. У кожного у лiвицi щит, у правицi меч, а на головi шолом гостроверхий.
– Так ви ще й битися зi мною надумали?! – розлютився змiй i ще дужче закричав. – На попiл спалю, пухом-прахом по свiту розвiю!
I випустив з нiздрiв трьох носiв, що на трьох головах випиналися, три вогненні лавини. Вiд того полум’я камiння плавилось. Але за синами зiрко стежили батьки. I тiльки-но лихий змiй вогненнi язики з нiздрiв випустив, подув Сян таким холодним вiтром, що полум’я враз у лiд перетворилося й густим градом на землю випало.
Ще бiльше розлютився Верхогляд. I випустив з нiздрiв усiх трьох носiв три крижані потоки. Але в цей час подув Прут таким гарячим вiтром, що крига вмить водою спливла i випала на землю рясним дощем. Зрозумів змiй, що не впоратись йому з супротивниками нi вогнем, нi холодом, озброївся трьома списами i став ними з-пiд хмар погрожувати. А брати дружньо щитами боронилися і над змiєм насмiхалися. Побачили батьки, що синам до змiя мечами не дотягтися, звернулись за помiччю до Нептуна. I наслав той хмари чорнi. I полився з хмар тих дощисько. Намокли змiєвi крила, i став він до землі опускатися. Тут i змахнули брати дружно мечами i водночас у трьох мiсцях змієві черево розпороли. Та тим собi ледь лиха не накоїли, бо зі змієвого черева, як з лантуха, дiдьки, чорти, бусуркані* i всiляка iнша нечисть висипалася i на юних звитяжцiв накинулась. Але в цей час Днiстер вiтром подув і всю ту нечисть по сушi розвіяв.Тоді Верхогляд озброївся трьома щитами та трьома мечами i знову пішов у наступ. А далi, як i ведеться у битвах зi змiєм, три днi i три ночi билися. На четвертий день змiй зі сил вибився i опустив кованi щити. Тодi супротивники мечами схрестилися. I були змiєвi мечi слабшого гарту, тому й поламалися. А мечi братiв були кращого гарту – цiлими залишилися. I ударили три брати по трьох змiєвих головах, i ті в мить по землі покотилися. У той час земля затряслася – i розсипався Верхоглядiв терем на морський пiсок. Подув вiтер i понiс його до морського берега. Лише три брати, сини неба i води, i три земні дiвчини, заднiстрянські слов’янки, посеред голого камiння залишилися. Узяли брати по дiвчині i повернулися кожен на берег свого батька-моря.
У Лемка чотири сини народилося. Найстаршого звали Стоєм, середущих – Пiкуєм i Магуром, а наймолодшого – Туром. Сини роботи не цуралися i разом з батьком чимало добра нажили. Були у них отари овець, череди худоби, табуни коней i повнi обороги збiжжя.
Якось батько й каже старшому та середущим синам:
– Виросли ви i змужнiли, до всiлякої роботи ладнi, пора у свiт iти та навколишнi землi заселяти, успадковані вiд щедрого Сяну.
Ту розмову пiдслухав дідько, який з iншою нечистою силою зі змiєвого черева висипався. I коли Стой лягав спати, пiдiйшов до нього i став говорити:
– Твiй батько найбiльше любить Тура, а вас, старших синiв, хоче свiт за очi спровадити, щоб усе спiльно нажите добро йому одному залишилося. Забери свою частку i хутчій з дому втiкай, то на новому мiсцi добрий задiл матимеш.
Послухався Стой дiдька i тут же став у дорогу збиратися. Подiлив він усе майно на чотири частини, не без дiдькової помочi зiбрав своє докупи i з ним у дорогу вирушив.
А дiдько тим часом до Пiкуя пiдступився. Розбудив його i став наговорювати:
– Твiй батько найбiльше любить Тура, старших синiв хоче свiт за очi спровадити, щоб усе спiльно нажите добро йому одному залишилося. Забери свою частку i хутчій з дому втiкай, то на новому мiсцi добрий задiл матимеш.
Послухався i Пiкуй дiдька, став добро дiлити i в дорогу рядитись. Не вiдаючи, що Стой уже взяв свою частку, знову роздiлив нажитi статки на чотири частини i з дiдьковою помiччю зiбрав своє докупи i в дорогу вирушив.
А дiдько уже Магура підбивав до втечі i йому казав:
– Твiй батько найбiльше любить Тура, старших синiв хоче свiт за очi спровадити, щоб усе спiльно нажите добро йому одному залишилося. Забери свою частку i чимдуж утiкай з дому, то на новому мiсцi добрий задiл матимеш.
I Магур послухався дiдька. Теж роздiлив усе майно на чотири частини, з дiдьковою помiччю своє докупи зiбрав i в дорогу вирушив.
Прокинувся вранцi Лемко i відразу помiтив, що в коморах збiжжя поменшало, а череди, стада і табуни порiдiли. Не вiдаючи, чия то робота, Лемко прокляв злодiїв, щоб ті разом з майном, яке вкрали, довiку кам’яними горами стояли. I тiєї ж митi здригнулася земля i посеред широких просторiв Пракарпат високi гори виросли. Найвищими вершинами постали Лемковi сини: Стой, Пiкуй i Магур. А бiля них низки менших гiр – то каравани того добра, яке вони на свiй розсуд собi удiлили.
Коли Лемко довiдався, що сини дiлили майно справедливо та ще й собі у збиток, то гiрко розкаявся. Але те каяття було запізнілим. Так i понинi в тих краях стоять високі гори. А зелень на них – то щирiсть Лемкового каяття.
Батько Днiстер вiддав синовi Бойку найродючiшi землi. Невдовзi тi землi заселили Бойковi сини, онуки i правнуки. I прославились на весь Карпатський край та й на всi навколишнi країни як вправні й умiлі хлiбороби. Возили вони добiрне зерно за моря-океани, а до свого краю привозили золото i срiбло, перла і діаманти, найдорожчий кришталь та iншi коштовностi.
Може, жили б так i досi, якби не дiдьковi витівки. Пiдступився якось дiдько до овдовiлої Сивулi i став говорити:
– Велика твоя сiм’я, дiтей, як зiрок на небi, та все доньки. Чи ж тобi без господаря землю порати? А спробуй-но копнути глибше i натрапиш на дармове золото, за яке вашi мужi збiжжя вiддають та в дорогах життям ризикують. Станеш багатою i славною, бо вдячнi будуть тобi й iншi жiнки краю за те, що їх чоловiкам не доведеться надовго вiд рідних домiвок вiдлучатися.
Послухала ту мову Сивуля, на своє поле пiшла i розкопала глибоку яму. А там – чистісiньке золото. Але вийняти його було важко. I тут знову пiдступив дiдько:
– Я допоможу тобi, але за послугу вiддаси менi своїх найстарших доньок – Бистрицю i Лiмницю.
Пристала бідна вдова на ту угоду – i невдовзi посеред ниви з’явилась висока гора. Побачили сусiди золоту гору на Сивулинiм задiлi й на своїх землях почали золото добувати. Не без дiдькової помочi купи швидко збiльшувалися i незабаром на мiсцi щедрих нив виросли височезнi гори. Тодi прийшов дiдько до Сивулi i став вимагати у неї доньок. Але та запримiтила у дiдька, який нарядився за панича, хвоста. Здогадалася жінка, з ким угоду уклала, i вiдмовилася вiд даного нею слова. Тут же й доньок попередила, щоб чимдуж з дому втiкали. Але втекти вiд дiдька було непросто. Він таки догнав сестер i перетворив їх у рiки, якi й досi несуть води до свого прадiда Днiстра.
У той же день впала з людських очей облуда. I замiсть золота вони побачили перед собою гори звичайнiсiнького камiння. I лише тодi зрозумiли, якого лиха накоїли. Але не дав їм прадiд Днiстер померти голодною смертю, бо заповнив рiки рибою, гори вкрив лiсами, а ліси заселив звiрами. Через вiки знову прославилися бойки. Але на цей раз уже як вправнi й умiлi лiсоводи та лiсоруби. А от чи не пiддадуться диявольськiй спокусi вдруге i не знищать щедрi дари свого прародича Днiстра, то покаже час.
Із трьох витязiв, якi побороли лихого змiя, найдовше прожив Гуцул – бiльше тисячi лiт. I започаткував вiн триста i один рiд. Його сини i доньки заселили простори, якi звiльнив для них дід Прут. Жили вони у злагодi i мали вдосталь усiлякого добра. Коли Гуцулу виповнилося тисячу лiт, подiлив вiн свої вотчини на триста й одну частини i роздав їх своїм синам i донькам. А сам усамiтнився посеред ясенового гаю i там доживав вiку.
Звершивши лихi справи з потомками Лемка i Бойка, добрався дiдько до гуцулiв. I при першiй-лiпшiй нагодi став нашiптувати їм:
– Надiлив вас батько рiвними вотчинами, а того, що один рiд бiльший, iнший менший, не врахував. То чи справедливий його подiл?!
I вчинився мiж потомками Гуцула розбрат.
Зiбрались якось ті, котрим Бог спослав великі родини, i пiшли до батька просити, щоб подiлив свої вотчини по-справедливому. У цей же час прийшли до Гуцула й iншi сини та доньки з проханням огородити їхнi вотчини вiд зазiхань родичів. Вислухав батько мову одних й iнших, а тодi сказав:
– Справедливiсть – річ складна, і кожен її по своєму розуміє. Але, як я постановив раз, так справедливо навiки. I заказую вам, – звернувся вiн до синiв i доньок, котрi завелись великими родинами, – порушите встановленi мною межi, будете тяжко покаранi. I запевняю вас, – звернувся Гуцул до синiв i доньок, які просили захисту, – що на вашi вотчини без вашої згоди не ступить жодна нога.
По тих словах Гуцул вiдпровадив синiв i доньок по домівках.
I пiшли вони кожен зi своєю думкою. Тi, що зазiхали на чужi землi, говорили: “Нiчого лихого старий чоловiк не заподiє кiльком дюжинам леґенiв”. А тi, що боялись зазiхань на свої вотчини, говорили: “За батькову волю ми життям постоїмо!”
І не покинув гуцульський край дух розбрату. А коли настав ще й рік неврожаю, повстав рід супроти роду. Але не пролилось і краплі гуцульської крові, бо дотримав свого слова старий Гуцул. Як тільки нога заздрісного родича на чужі вотчини ступала, там дибилась земля і виростали височезні гори. Так і гуцульський край перетворився у країну гір
…Та не закінчилися на тому пригоди Тетисових потомків з нечистою силою. І скільки їх ще було, того ніхто не відає. Але про деякі з них мовиться в оповідках.
Оповiдка перша: ДIДЬКОВА ЛЮЛЬКА
Іде Гнат плаєм i бачить: у травi люлька лежить. Пiдняв – а з неї димить. Присiв Гнат біля потоку й затягнув з неї диму. Вмить вiдчув, як у тiлі сили прибуває. Затягнув удруге – i такої сили набрався, що ладен гори перевертати. Затягнув i втретє. Цього разу вiдчув, що голова важчає. Глянув у потiк i побачив на головi роги, та точнiсiнько такi, як у дiдька. Пожбурив Гнат люльку i поспі-шив до найближчого села кузнi шукати. А коли знайшов, попросив коваля роги спиляти.
– Добре! – каже коваль. – Але принеси ту люльку, яку курив, бо iнакше нiчого не вдiю.
Пiшов Гнат шукати люльку, а знайти не може.
...Пiсля Гната ішов тим же плаєм Петро. Присiв бiля потоку вiд-почити i занюхав дим. Сюди-туди головою покрутив i побачив у кущах люльку. I йому закортiло затягнути її диму. А як затягнув, вiдчув, що в тiлі сили прибуває. Затягнув удруге – i такої сили набрався, що ладен гори перевертати. А коли затягнув утретє, то вiдчув, що голова важчає. Глянув у потiк i побачив на головi роги, точнiсiнько такi, як у дiдька. Кинувся Петро чимдуж до найближчого села кузнi шукати. А йдучи, пожбурив кляту люльку геть вiд себе. Так i Петро прийшов до коваля з пустими руками. Послухав коваль Петрової бесіди i того відправив на пошуки люльки.
...На пожбурену Петром люльку натрапив Охрiм. Довго приглядався до неї, а накiнець таки затягнув диму. Після першої затяжки вiдчув, що в тiлі сили прибуває, після другої – такої сили набрався, що ладен гори перевертати, а після третьої – вiдчув, що голова важчає. Прийшов до найближчого потоку, глянув у воду й побачив на головi роги, точнiсiнько такi, як у дiдька. Пожбурив Охрiм люльку i теж до найближчого села подався кузнi шукати. I йому пообiцяв коваль, що допоможе рогiв позбутися, але за умо-ви, що той принесе люльку, яку курив.
Пiшов Охрiм на пошуки люльки, та тiльки покинув село, аж бачить Степана, який до кузнi чимчикує. А на головi у Степана роги, точнiсiнько такi, як у дiдька. Каже Охрiм Степановi:
– Не буде добра нам, Степане, як i ти люльку кудись пожбурив.
– А таки-м пожбурив, – вiдповiдає Степан. – Щойно в Прута вкинув.
Стали Охрiм зi Степаном у Пруті люльку шукати. Невдовзi до них приєднались Гнат і Петро. Але усi їхнi старання виявилися марними. I надумали леґенi до своїх домiвок не повертатися та до пори-часу у горах переховуватися.
Минали тижнi, але нiчогісінько у їхнiх долях не змiнювалося. А якось дiйшли до них чутки, що князь ужгородський витязiв скликає край рiдний вiд нападникiв боронити. Порадилися леґенi i порiшили землi рiднiй послужити i в чесному бою полягти. Прийшли до коваля та, кожен собi пiд стать, меча замовив. А на другiм селi найкращих коней вибрали. З тим i вирушили до Уж-города.
Коли леґенi до Уж-города дiстались, княжi дружини в нерiвнiм бою полягли, а ополченцi з останнiх сил замковi вежi боронили.
Постояли леґенi на пагорбi хвильку, незчисленнi ворожi сили оком окинули i безстрашно у бiй ринули. А оскiльки нелюдською силою володiли i не брали їх нi мечi, нi стрiли, то багатьох ворогiв перебили, а iнших до втечi спонукали.
Побачив князь силу юних витязiв та неабияк налякався. I велiв своїм слугам заманити їх у найтемнiше пiдземелля та зачинити за залiзними дверима. Так i зробили слуги.
Сидять леґенi у темниці, аж тут з’являється дiдько та й каже:
– Тепер що я, а що ви, то одне i те ж. Я допоможу вам вибратися з пiдземелля, але якщо дасте згоду в усьому мою волю сповняти.
Подумали леґенi та й кажуть дiдькови:
– Згода! Але на три мiсяцi дай нам спокою.
Пристав на те дiдько. I леґенi тут же на волі опинилися. Тут же коней придбали і вирушили у рiднi краї. Приїхали до мiсця, де Степан люльку закинув, i почали рiку кам’яними брилами гатити. А перегативши її, швидко люльку знайшли та й з нею – мерщiй до коваля. Вкинув коваль ту люльку в горнило i на ковальський мiх налiг. Враз у горнилі щось зашкварчало – й тут же спали з голiв усiх чотирьох леґенiв диявольськi роги. Але з рогами i диявольська сила щезла – i вони вже не змогли розiбрати загату. Тому й по сьогоднiшній день на тому мiсцi стрімкий водопад.
Оповiдка друга: ЯК IВАН ДIДЬКОВИ ХВОСТА ВIДРУБАВ
Іван народився у сорочцi. На те всi звернули увагу. Але не подивувалися, бо про те, що дитина може народитися у сорочцi, знали усi. Недарма ж про декого кажуть: “народився у сорочцi”. Дивним було те, що Iван підростав, а з ним сорочка довшала. Але того вже нiхто не помiчав, а тому, знову ж, нiхто не дивувався. А коли вирiс Iван і почав парубкувати, перестрiв його дiдько i став говорити:
– З моєї ласки, Iване, ти у сорочцi народився i у сорочцi вирiс. Тепер мусиш мою волю сповняти!
– Чого ж ти бажаєш? – запитує Iван.
– Збудуй кузню. I неодмiнно край села, – загадує дiдько.
– То можна, – згоджується Iван. – Але одна рiч кузню збудувати, а iнша – ковалем бути.
– То не твоя бiда, – вiдказує на те дiдько. – Роби, що велю!
По тих словах дiдько щез. А Йван взявся до роботи. Не зна звiдки та яким чином, як на краю села з’явилася кузня. Бiля кузнi Iван i хату збудував. А вже за яку ковальську справу не вiзьметься, все у нього виходить так ладно, нiби саме те усе життя й робив.
I поширилась слава про Iвана-коваля на всi округи. Живе Iван, горя-бiди не вiдає. I нiякої роботи не цурається, і не напрацьовується дуже. Про статки годi й говорити. Лише пташиного молока в його домі немає. А вечорами Iван парубкує. Вже й дiвчина йому приглянулась – Олена, що живе пiд смерековим бором. Навiть про сватiв домовилися.
У той час Івана знову дiдько перестрiває i такого загадує, якого лише дiдько й може загадати. Каже вiн Iвановi:
– Хочу женитися. Вибери менi таку дiвку, яка тобi найбiльше приглянеться. Але знай, якщо я на нiй не женюся, то ти на нiй женишся. Вибереш – тут же й поклич мене.
Сказав те дiдько i щез. А Iван стоїть та й мiркує: “Приведу йому Олену. А що, як дiдько захоче женитися на нiй? Лихо менi! Приведу iншу дiвчину, а дiдько не захоче на нiй женитися? Знову ж менi лихо, бо доведеться зректися Олени i з нелюбкою жити!”
Зажурився парубок, та так, що на нiвець звiвся. Та, на Iванове щастя, приїхали в село цигани. Та й отаборилися бiля Iванової кузнi. Побачила Iвана стара циганка i стала говорити йому:
– Мучить тебе дiдько, Iване. Але цій бiдi можна зарадити.
– Як же, матiнко? Допоможiть, вiк вдячним буду, – благає Iван.
– Уся дiдькова сила у хвостi, – стала навчати циганка. – Як вiдрубаєш йому хвоста, то вiн уже нiколи пiд землю не провалиться. А тодi, що захочеш, те з ним i робитимеш.
Покликав Iван до кузнi Олену i дiдька. Став дiдько з усiх бокiв Олену оглядати. А Iван у цей час розпiк у горнилі гострого ножа i, коли дiдько опинився бiля нього, хутко йому хвоста вiдрiзав. Завив дiдько усіма дідьківськими голосами та й на всеньку округу. На той крик цигани позбiгалися, на дiдька ошийника накинули i до люшні прив’язали. А на другий день село покинули i повезли з собою безхвостого дiдька.
Так коваль Iван позбувся дiдька i оженився на Оленi, з якою, якщо не померли, то живуть досi.
Оповiдка третя: ПРИГОДИ ТРОХИМА У РIЗДВЯНУ НIЧ
Трапилось то на самiсiнький святвечiр. Тiльки-но Трохим сiв до столу (а був Трохим на той час самотнiм), як до хати заходять двоє паничiв: обоє у ґратованих штанах, чорних фраках i чорних цилiндрах.
– Дай нам вечеряти! – наказують господаревi.
– То ласкаво прошу панiв до столу. Щойно накрив, – каже Трохим.
– Е, нi! – заперечують паничi. – Кутi ми не їмо. Дай нам сала.
– Бiйтеся Бога, та нинi Святий вечiр. Грiх скоромне їсти, – став умовляти їх Трохим.
– А ти й не їж, а нам дай, – наполягають на своєму паничi.
Подав Трохим паничам сала. Тi їдять, аж за вухами трiщить.
Коли наїлися, знову наказують господаревi:
– Дай нам пити!
Наливає їм Трохим склянки джуру.
– Е, нi! – кажуть паничi. – Джуру ми не п’ємо. Дай нам дьогтю.
– Та в мене-то дьогтю мало, тримаю, аби лише чоботи шмарувати, – виправдовується Трохим.
– Ходитимеш у ненашмарованих чоботах, а дьогтю, як велено, наливай! – знову паничi за своє.
Налив їм Трохим дьогтю. Паничi випорожнили склянки, поцмокали губами, а тодi й кажуть:
– Тепер пiдемо спати. Вiдведи нас у стодолу.
Як кожний добрий чоловiк, Трохим забiдкався:
– Та глядiть, яка студiнь! Ночуйте у хатi!
– Тобi холодно, ти й ночуй у хатi, – вiдказують на те паничi, – а нас до стодоли веди!
Вiдпровадив Трохим паничiв до стодоли, а сам нишком у вікно зазирає та й думає, що ж то далi буде. Опiвночi паничi вийшли зі стодоли і на дорогу подалися. Трохимовi закортiло подивитися, куди ті посеред ночi помандрували, i тут же з хати, та й за ними. Дивиться, а тi – прямiсiнько до Протасiв, що навпроти мешкають. А там їх Горпинка уже причікує. Вони до неї, а вона до них. Та як зчепляться руками й нумо кружляти. Та все швидше, швидше! Дивиться Трохим, а вони вже й ногами землi не торкаються. А ще через якийсь час вище хати опинилися й геть з виду щезли.
Трохим мерщiй до Горпининого чоловiка. Заходить у хату i бачить на лавi одинокого Романа. Трохим i каже йому:
– Диви, Романе, ти у хатi свiтом нудиш, а твоя Горпинка тiльки-но повiялась з паничами.
– То пусте, Трохиме! – вiдказує Роман. – Випий зi мною чарчину, то й ми погуляємо.
Випив Трохим чарку. Та не встиг ще й на стiл її перевернути, як бачить: у Романа на головi роги ростуть. Кинув оком нижче, а то вже й хвiст на пiвметра витягнувся. Начисто перелякався Трохим. Хотiв було втекти, та Роман його не вiдпускає:
– Е, нi, сусiде! Тепер будемо гуляти...
Та як закрутить Трохима по хатi, аж вiкна повiдчинялися. А по якійсь хвильці – шубовсть у каглу. За мить Трохим був над хатою.
“Нiбито й не дуже страшно, – думає Трохим. – Якби знав, що то не чортівня мене носить, то й зовсiм би не лякався”.
Літав Трохим з Романом до третiх пiвнiв, а тодi знову через каглу до хати повернувся. Лише вдома отямився та й став думати, як то Романа й Горпину провчити. Думав, думав i таки надумав. Узяв кресало та вiхоть соломи i нумо до Протасової хати. Насамперед ставнi пiдпер та мотузкою дверi прив’язав, а тодi викресав вогню i зі всiх боків стрiху запалив. По тому пiшов додому спати. Зранку вийшов подивитися, що ж то коїться в нечистих Протасiв. Пiдiйшов до подвiр’я i побачив згарище, а на ньому двоє чортiв, які з попелу грань вигортають та нею одне одного годують. Плюнув у їх бiк Трохим i, як був в однiй свитi та в не нашмарованих чоботах, так i до монастиря подався. I не покидав його уже до самісінької смерті.
Оповiдка четверта: ПАПОРОТЬ-ЗIЛЛЯ
Народилася у заможних господарiв дитина. Така криклива, що нi вдень, нi вночi вiд неї спокою немає. Вiд безсоння чоловiк та жiнка нанiвець звелися. Тому й надумали служницю найняти. Тiльки те порiшили, як до хати молодиця заходить, в наймички проситься. Господарi й прийняли її. На диво, дитина в той же день заспокоїлася. На радощах господарi готовi служницю на руках носити. А та ще й ранесенько встане, прибере хату і їсти на весь день наварить.
Здибає якось господаря священик i наповідає:
– Чув, що ви служницею завелися, а у церквi її не видно. Якщо не вiдпускатимете її до храму Божого, то тяжкий грiх матимете.
Прийшов чоловiк додому та й розповiдає те дружинi. Та i запитує служницю, чи не хоче вона до церкви йти.
– На кого ж я дитину залишу? – бiдкається та.
– Та якось-то буде. В одну недiлю я вдома залишуся, iншим разом – чоловiк. А до церкви усiм треба ходити.
– Хiба ж то файно, аби наймичка межи люди йшла, а господарi, які годують її, дома сидiли? – вiдповiдає на те служниця. – Та й чого вам бiдкатися про мене? Ви молодi, поважнi господарi, то й мусите жити, як люди. А менi вже як випаде.
Ото й вiдмовилася ходити до церкви. Але прокидається якось господиня опiвночi, дивиться (а нiч та видалась мiсячною) i бачить: на мотузцi, якою колиска до сволока прив’язана, чортеня сидить, а колиску дiдько колише.
До смертi перелякалась жiнка та як заверещить, аж стеля посипалась. Почули дiдько i чортеня той крик i тут же в пiч повскакували. Лише вiтер за ними засвистiв. Прокинувся на той крик чоловiк, а дружина й розповiдає про чортеня та дiдька. Чоловiк не вiрить:
– Ет, приверзлося казна-що спросоння...
Дружина стала служницю кликати. Не вiдкликається. До лежанки, а вона й холодна. Чоловiк тим часом на подвiр’я вийшов i бачить: над хатою вiдьма лiтає. Кiлька разiв облетiла стріху i пiрнула в комин. Повертається чоловiк, а посеред хати служниця стоїть, чепурна та весела. Каже до неї:
– Е, молодице, як дiдько ма’ мою дитину колисати, а ти ночами на мiтлi по свiтах гасати, то забирайся геть вiд нас.
– Добре, – каже служниця, – я пiду, але ви мене ще покличете...
I тільки-но забралася з хати, а дитина в крик. I так що день, що нiч. Знову звелися чоловiк i жiнка нанівець. І знову стали служницю пiдшукувати. I довiдалися, що по селу ходить жiнка та в наймички проситься. Найняли її господарi. А та лишень поріг переступила, як хату нiби ангели тричі облетiли.
Прослужила служниця до суботи і проситься на неділю до родичiв, які нiбито в позасусiднiм селi живуть. У недiлю ввечерi служниця повернулася, а в наступну суботу знову проситься до родичів. I так кiлька тижнiв заспiль. Та як би рано в недiлю господарi не прокинулися, а служницi вдома уже нема.
Надумала господиня простежити за служницею. А та ще до перших пiвнiв встала, причепурилася i з хати. Господиня за нею. А наймичка – через ріку та й до лiсу. На найближчій галявині березового гiлля наламала, зв’язала мiтлу й гайда по галявинi гасати i справляти верески. На тi верески всiляка нечисть злетілася: чорти, дiдьки, хухи, мавки, русалки, перелесники... Перелякалась жiнка, хотiла чимдуж додому бiгти, але її сатана запримiтив. Та як вiзьме в обiйми – i нумо лiсом гасати. Зомлiла жiнка. Лише зранку отямилась i знесилена попленталася додому.
А в наступну нiч на недiлю знову їй кортить за служницею простежити. Але на цей раз вже й чоловiк лихе запримітив. I тiльки-но служниця i жiнка з хати, чоловiк за ними. I вiн до галявини дiйшов. Побачив, як служниця мiтлу сiдлає та скликає нечисту силу. Придивився чоловiк, а там і його дружина кружляє та верещить не своїми голосами, як справжнiсiнька вiдьма. Не встиг оговтатись, як i сам опинився в оточенні нечистої сили. Отямився лише на свiтанку. Ледве доплентався до хати. Вдома вiдiспався, пообiдав i пiшов до ворожбита. Розповiв йому про свої бiди та нiчну пригоду i просить поради. Став дiд-ворожбит ворожити, а по ворожiнню й каже:
– Вiддай їм те, що твiй дiд у них взяв.
А чоловiк i не вiдає, що то його дiд мiг у нечистої сили взяти.
Ворожбит став удруге ворожити, а по ворожiнню й каже:
– Розбери пiч у хатi. I що в печi знайдеш – те й вiддай.
Прийшов чоловiк додому та й став пiч розбирати. I знайшов скриньку. Вiдкрив її, а з неї дивне сяйво полилося. Здогадався чоловiк, що у скриньцi тiй квiтка папоротi захована. В цей час до хати служниця увiйшла. Миттю вихопила зi скриньки диво-цвiт i щезла з ним у коминi.
...Відтоді зажили молодi господарi без вiдьомських пригод.
Оповiдка п’ята: ЯК ФIРМАН IВАН СТАВ ПАНОМ
Їде пан Заброцький лiсом, а лісу кiнця-краю немає. Довелось у лiсi заночувати. Фiрман галявину приглянув, на тiй галявинi коней стриножив, ватру розпалив. Пан бiля ватри грiється, а фiрман за хмизом подався. Була то вже пiзня година – i пан на хвильку задрiмав. А коли прокинувся, побачив перед собою точнiсiнько такого ж пана, яким є сам. Навiть одягнений у таке ж вбрання.
– Ти хто? – запитує пан.
– Я пан, – вiдповiдає незнайомець.
I собi запитує:
– А ти хто?
– I я пан! А як тебе звати?
– Заброцький.
– Як то Заброцький? Я Заброцький! – дивується пан.
I знову запитує:
– А як твоє iм’я?
– Зiновiй, – вiдповiдає незнайомець.
I в свою чергу запитує:
– А яке твоє iм’я?
– I моє Зiновiй. А яке твоє помiстя? – не вгаває пан.
– Догорянське, – вiдказує незнайомець.
– Тьфу на тебе! Того бути не може. Догорянське – моє помiстя! – сердиться пан.
А у вiдповiдь чує:
– Тьфу на тебе! Догорянське таки моє помiстя. За це можемо й побитися, – пропонує незнайомець.
– Будемо битися! – погоджується пан.
Пан береться за нагайку. Незнайомець теж. I нумо шмагати один одного, аж iскри зi шкiри сиплються. Пiдiйшов на те до галявини фiрман i дивиться, як двоє панiв, один в одного, що двi краплi води, нагаями лупцюються. Та нiяк не второпає, що i до чого. Нiбито одного пана вiз, а тут їх аж два.
Бачить пан, той, що таки справжнiй пан, що не подужає незнайомця, кидає нагайку й каже:
– Давай стрiлятися!
– Давай стрiлятися, – погоджується незнайомець.
Узявся пан за рушницю, у незнайомця цiлиться. А незнайомець теж при рушницi, у пана цілиться.
Та фiрман iнше бачить: один з панiв собi до грудей рушницю тиче.
– Еге ж! – здогадався фiрман. – Та то ж один з них дiдько, що паничем нарядився.
I нумо гукати:
– Гей, пане, не стрiляйте, бо в самiсiньке серце собi цiлите! Та мерщiй хрестіться, бо то дiдько вас спокушає!
Тримає пан лiвицею рушницю, а правицею хреститься. Тричi перехрестився, і незнайомець з пана у звичайнiсiнького дiдька перекинувся. Дивиться на свою рушницю пан i бачить, що цiлиться нею прямiсiнько у своє серце.
– Згинь, сатано! – вигукнув закляття пан i ще тричi перехрестився.
По тому каже фiрмановi:
– За те, що життя менi порятував, то, як додому щасливо повернемося, половину свого маєтку тобi вiддам.
– Красно дякую пановi, – вiдказує на те фiрман.
А про себе й думає: “Краще зараз хоч би крейцера дав, бо у панiв пам’ять коротка”.
Але цей пан, як жоден з панів, виявився таки пам’ятливим.
Наступного дня добралися вони щасливо додому. Не гаючись, пан почав папери готувати, щоб половину свого маєтку фiрмановi вiддати. А на другий день приїхали урядовцi землю та коней, корiв дiлити. Фiрмановi й не вiриться, що то не сон. Але думає: “Якщо пан дає, то треба брати, бо як не вiзьму, то буду битим”.
Увечерi, тiльки-но фiрман сiв до столу вечеряти, як з кагли вискочив дiдько i сiв навпроти нього. А фiрмана, звiсно, Iваном звали. Усiвся дiдько за столом, як на власних iменинах, та й каже:
– Слухай, Iване! Дав я тобi половину панського маєтку, за те мусиш робити все так, як я повелiватиму. I невдовзi все панське добро буде твоїм. Не захочеш мене слухати, то одне димом пiде, друге водою спливе, а тобi нiчого не залишиться.
Задумався Iван: “Нащо менi так багато, щоб аж всi панськi маєтки моїми були? Менi й сего занадто. Але як дiдьковi те у голову вдовбиш? Ото бiда менi... I як маю дiдька перехитрити?”
Подумав, подумав Iван та й каже:
– Давай, дiдьку, про це завтра помізкуємо.
– Добре, – погоджується той. – Тільки знай: завтра знову завiтаю.
Наступного дня Iван покликав священика. Той хату тричі свяченою водою скропив та ладаном обкурив, на стiнах i дверях хрести намалював i настановив ввечерi бiля образiв свiчки палити.
Повечеряв Iван у спокої, почав до сну рядитися, та лише по нуждi у двiр вийшов. А дiдько тут як тут:
– Прийшов, Iване, до тебе за вiдповiддю: будеш чи не будеш мою волю виконувати?
– Вчора розмова у хатi велася, то ж в хатi й вiдповiдь дам. Ходiмо-но та за столом і поговоримо.
– Е, нi! До хати не пiду, бо там ладаном пахне, – вiдказує дiдько.
– Як нi, то й нi! Тодi завтра за вiдповiддю приходи.
Наступного дня Iван знову покликав священика. Той стайню та подвiр’я свяченою водою скропив i ладаном обкурив, на воротях хрести намалював. I наказав Iвановi на вечiр тричi “Отче Наш” проговорити.
Iван виконав усе, як священик наповів. Та перед сном по нуждi у двiр вийшов. А з двору закортіло йому на вулицю виглянути. За ворiтьми i перестрiв його дiдько i знову за своє:
– Вiдповiдай, Iване: будеш чи не будеш мою волю сповняти?
– Відповім, – вiдказує Iван, – але у дворi, де вчора домовлялися.
– Не пiду я у двiр. Там свяченою водою землю скроплено, – вiдповiдає на те дiдько. А Iван знову своєї:
– Як нi, то й нi! Приходи тодi завтра на це місце.
Наступного дня Iван знову до священика подався. На цей раз той людей скликав та процесiєю по всiх сiльських вулицях та дорогах, що на Iвановiй землі, пройшов, усi нивки та лiси навкруг обiйшов i весь шлях свяченою водою скропив, а на перехрестях хрести велiв встановити.
З тих пiр Iван довго дiдька не зустрiчав. Аж якось до мiста вибрався та з поверненням додому припiзнився. Тож у лiсi довелося йому заночувати. Простору галявину вибрав, коней стриножив, хмизу наносив i запалив ватру. Сидить Iван бiля вогню, грiється.
Та так розiмлiв у теплi, що й придрiмав. А коли очi розплющив, то побачив перед собою такого ж самiсiнького Iвана, як вiн сам.
– Ти хто? – запитує його Iван.
А той вiдповiдає:
– Я Iван, той, що паном став!
I собi запитує:
– А ти хто?
– Звечора теж був Iваном, що став паном, – вiдказує на те Iван.
І знову запитує:
– А де ж ти мешкаєш?
– У Догорянах! – відповідає дідько.
I запитує:
– А де ти мешкаєш?
– Теж у Догорянах, але, напевне, в iнших.
“Знову дiдько прив’язався”, – подумав Iван. Та виду, що впiзнав дiдька, не подає.
– Добре! – каже Iван. – Я ляжу спати, а ти ватри пильнуй, та дивись, щоб не погасла.
– Е, нi! – каже дiдько, – Давай битися.
– Як тобi не лiньки, то бийся, – вiдказує Iван, – а я таки спатиму.
Узяв дiдько нагая в руки та й давай перiщити себе, аж iскри зi шкiри сиплються. А Iван спить та з боку на бiк перевертається.
Дiдько так перiщив себе, що й про ватру забув. Пробудився Iван вiд холоду, став хмизу у вогонь пiдкидати. Побачив дiдько, що Iван прокинувся та й пропонує йому:
– Давай стрiлятися, Iване!
– Стрiляйся... – вiдказує Iван. – А я пiду сон додивлятися. Файний ми сон наснився!
По тих словах Iван, без дідькової згоди, лiг файний сон додивлятися. А дiдько тим часом узяв рушницю, дуло до своїх грудей приставив та як вистрелить... Тiльки дим закурився, де дiдько стояв. Так Iван i дiдькови не продався, i у своїх маєтностях запанував. Може б i донинi там жив та панував, а якщо не вiн, то його діти і онуки, якби не... Але то вже iнша оповiдка, яку й оповiдати не треба, бо знає її всенький нарід.
Оповiдка шоста: ПРО ОХРIМА, ДIДЬКА I ЖАНДАРIВ
Повертається якось пiзнього вечора Охрiм з далекої ниви та дорогою робить самокрутку. Коли зробив, кинувся до кишень, а припалити нiчим. Аж бачить: сидить край дороги панич. Вiтається з ним Охрiм i вогню просить.
– Вогню дам, – каже той, – але спочатку зробиш те, що я повелю.
– Та у якої бiсової мами ти удався такий, щоб я за вогонь твою волю вчиняв? – сердячись, дивується Охрiм.
– Не смiй мою маму ображати! – вiдповiдає той.
Почув Охрiм такі слова і став пильніше придивлятися до того, з ким розмовляє. Дивиться, а перед ним не панич, а справжнiсiнький дiдько. Той встає з каменя, на якому сидів, i йде геть. А Охрiм, як на мотузцi, за ним плентається. Привiв дiдько Охрiма на панський лан i повелів пшеницю жати.
Три ночi i три днi Охрiм жав пшеницю. На четвертий день повелів дiдько ту пшеницю молотити. Ще три ночi й три днi заспiль Охрiм гарював на дiдька, доки всю нажату пшеницю не вимолотив. Опісля намолочене зерно у печеру переніс. З цiєю роботою Охрiм упорався вже за одну нiч i один день. По всьому каже дiдько до Охрiма:
– Тепер iди додому.
Аж тодi Охрiм згадав про свою самокрутку. А вона йому в роті, як сiм дiб тому була, так i залишилась.
– Е нi, дiдьку, – не погоджується Охрiм, – робота зроблена – давай вогню. Як обіцяв!
Тут дiдько дмухнув з носа вогненного струменя, самокрутка миттю i припалилася. Iде Охрiм додому, самокрутку покурює та й думає: “Чи то приверзлося менi, чи таки правда, що я сiм діб дiдькови служив?” Так i додому прийшов. Побачила дружина Охрiма та й у плач:
– Де ж це ти, соколику, стiльки часу пропадав?
– Дiдькови служив, – каже Охрiм.
Жiнка бiльше нiчого не розпитувала. Нагодувала чоловiка i спати вклала. А сама сіла i цiлiсiньку нiч проплакала. Та тiльки надворi посвiтлiло, аж бачить – на подвiр’я жандарі заходять. Вийшла господиня до них, а вони й запитують про господаря.
– Та спить ще господар, – вiдповiдає жiнка.
А тi далi розпитують:
– А чи правда, що сiм дiб його вдома не було?
Жiнка й на те каже правду.
– То буди чоловiка i нехай перед громадою розкаже, де панське добро дiв.
Будить жiнка чоловiка, а дзвiн уже громаду скликає. Коли став чоловiк перед громадою, один з жандарiв і каже:
– Знає тебе, Охрiме, громада як чесного чоловiка. Але бачили люди, що ти цiлiсiнький тиждень та ще й у святу недiлю панську пшеницю жав, молотив та кудись вiдносив. I дружина засвiдчила, що сiм дiб тебе вдома не було. То розказуй, куди панське добро дiв.
Охрiм i розповiдає усю правду.
– А чи покажеш ту печеру людям? – запитує жандар.
– Звiсно, покажу, – вiдповiдає Охрiм.
Пiшла громада до гори, пiд якою панський лан. А там і справді вхiд у печеру.
Запалили жандарі смолоскипи i кажуть Охрiмовi:
– Йди попереду та показуй дорогу.
– Нi! – вiдказує Охрiм. – Вдруге здибатися з дiдьком не хочу, хоч убийте мене, не піду!
Пiшли жандарi самі. Недовго йшли i дiйшли до ями. А з тiєї ями спiви доносяться. Зв’язали жандарі докупи декiлька мотузок i опустилися в яму. А там дiдьки з панської пшеницi вже горiлку точать. Та що тiльки-но накапає, те тут же на стiл подають та випивають. Побачили дiдьки жандарiв, найстарший i мовить:
– А ми-то якраз вас пiдчiкуємо. Беріть-но у руки вiдра, і хутко по воду, а то самогон весь у повiтря втiкає!
Тут же жандарі вхопили вiдра i, нi про що не запитуючи, кинулись дiдькову волю виконувати. Пiзнiше самi дивувалися, як вправно вони по мотузцi з вiдрами то вверх пiднiмалися, то вниз опускалися. По сьомому днi вiдпустили їх дiдьки i наповiли:
– Коли про дiдька оповiдають, то навiть, якщо то остання брехня, все одно слід вірити, бо про дідьків усяка брехня правдива!
Оповiдка сьома: ДIДЬКОВЕ ЗОЛОТО
Яким був бiднiший від найбiднiшого чоловiка. Бо й у бiдного своя сорочка є, а в Якима навiть сорочки не було. Тож наймитував він у чужiй сорочцi. Всеньке лiто на полонинi овець випасав. Придрiмав якось біля отари, а коли пробудився, то побачив перед собою дiдька. Той i каже Якимовi:
– Зроблю тебе першим багатирем на селi. Але за однiєї умови: твоя нога жодного разу не ступить на поріг церкви i рука жодного разу не подасть милостиню.
Пристав на те Яким. Тут же дiдько йому й радить:
– Вийдеш на оту гору i там вiднайдеш нору. Розкопаєш її – i все, що знайдеш, буде твоїм.
Покинув Яким отари овець i подався до найближчої гори. Там лисячу нору вiднайшов i став її розкопувати. А коли розкопав, знайшов золота, срiбла на цiлий мiшок. Зiбрав те добро i подався до села. Там великий надiл землi купив i почав господарювати. Невдовзi пишну хату збудував, а біля хати – стайнi для худоби, кошари для кiз та овець. I став Яким багатирем на все село. Уже й сам наймитами обзавiвся й свого золота настарав. А щоб хтось, бува, не обiкрав його, то заховав усе золото у дупло старої грушi, яка росла біля рiки, що протікала його ґрунтом.
I так добре велося Якимовi аж до старостi. А якось поїхав Яким на базар, там добрий торг мав й по всьому одну-другу чарчину перехилив. На радощах став щедро обдаровувати убогих та калiк.
Приїхав Яким додому, а там тільки згарище... Усе димом пiшло: i хата, i стайнi, i кошари, i все, що було у них. Махнув Яким на те рукою та й каже:
– Дiдько дав, дiдько взяв! А на мiй вiк того золота, срiбла, що я приховав, ще вистачить.
Та й пiшов селом приспiвуючи. А то саме до Великодня йшло – i церква була на всю нiч вiдчинена. До церкви люди заходять та й Яким за ними. Думає: “Хоч глипну, що там у церкві...”.
Переночував Яким у дяка, а вранцi до грушi пiшов, щоб золота, срiбла набрати та новою господаркою завестися. Прийшов на обiйстя, а вiд грушi й слiду немає. Уночi повiнь її забрала та й хтозна-куди занесла. Запряг Яким коней, якими з базару повернувся, i поїхав уздовж рiки грушу шукати. Цiлiсiнький день їхав, а на ніч зупинився в лісі. Там він і заночував. Коли ж вранцi прокинувся, то побачив себе голим і босим. І нi брички, нi коней немає.
Так Яким знову став бiднішим вiд найбiднiшого на свiтi. І пiшов вiд села до села милостиню просити. По довгих роках в однiй убогiй хатинi, куди його на нiч прийняли, розповiв, яким багатирем колись був i як за один день й одну нiч все добро втратив. I про грушу розповiв, лише про дiдька втаїв.
Коли господарi почули про грушу, тут же багатозначно переглянулися. А після того, як уклали старця спати, пiшли на берег рiки, який входив до їх ґаздiвства, де вже багато рокiв лежала принесена водою стара груша. Вiднайшли в ній дупло, а там i справдi лантух золота, срiбла. Зрадiли молодi господарi такому дарунковi й стали радитися, як i самим із золотом, срiблом залишитися, i як би то старцевi допомогти, щоб у добрi решту лiт прожив. Вранцi умовляли у них вiку доживати. Але той нiзащо не погоджувався. Тодi жiнка замiсила тісто i в одну з паляниць насипала золотих монет. Випечену паляницю, начинену монетами, й дала старцеві в дорогу. А Яким тут же ту паляницю шинкареві продав. Чоловiк же стежив за старцем i паляницю вiдкупив та й приніс додому.
Знову дружина радить чоловiковi набрати торбу грошей i пiдкинути на кладку, до якої прямуватиме старець. Так i зробив чоловiк. А Яким, пiдiйшовши до кладки, на якiй уже лежала торба з золотом, срiблом, став розмiрковувати, як то вiн буде ходити, коли, не дай бог, ослiпне. I вирiшив спробувати перейти кладку з заплющеними очима. Так i поминув пiдкинуту йому торбу.
Розповiв удома i ту пригоду чоловiк. Дружина й каже:
– Нечисте те золото, срiбло. Вiддаймо його на церкву.
Так i зробили. I збудували у своєму селi церкву, найкращу за всi церкви у краю. Стоїть та церква й досi. I досi всi згадують Якимову угоду з дiдьком. А про неї оповiв сам Яким, який ще раз навiдав те село. У ньому вiн i дожив свого вiку i до останнього дня до церкви приходив та тяжкий грiх вiдмолював.
Оповiдка восьма: ЧОРТІВ ЯР, або ЯК ЮДА ЧОРТIВ ВИМАНЮВАВ
У Чортовому яру чорти водилися споконвiкiв. Тому й назвали Чортовим. Але останнiм часом там їх розвелося стiльки, що й не полічити. За кожним кущем чи деревом їх було по десятку, а то й бiльше.
Зiбралась громада i стала радитись, як то чортiв у Чортовому яру позбутися. Оскiльки яр був громадським, то хтось і порадив оповісти усiй окрузi, що тому, хто вижене чортiв, громада вiддасть той яр у довічне володіння. А Чортiв яр великий, то й була надiя, що охочий та знаючий чоловiк знайдеться. Але тут подав голос Юда. А треба сказати, що Юдою його охрестив священик у покарання мамi за те, що на Йордан, коли той ходив освячувати хати, щоб не дати яйце, заховалася у лiсi. А яйця та жiнка пошкодувала через бiдність. Тож Юда був останнiм з бiдняків, тому при громадi його мiсце було у найдальшому кутку. Звідти Юда й подав голос:
– Нащо вам шукати когось в окрузi, коли то і я можу зробити.
Насмiхаючись над Юдою, хтось мовив:
– Якщо так, то іди й вижени, доки ми по домiвках не розiйшлися.
А Юда на те розважливо вiдповiдає:
– Всiляка робота потребує ладностi. А тут ще й пристрiй потрiбен. Щоб той пристрiй мати, то треба десять крейцерiв. Їх у мене нема. То як громада буде ласкава дати менi десять крейцерiв, то я до тижня й виманю чортiв з яру.
Пристала на те громада. Юда тут же подався у мiсто до склодува і замовив такий бутель, щоб було наче два: менший у бiльшому. А мiж тими бутлями – простiр. Та й корок щоб таким же був.
Зробив склодув усе, як забажав Юда, i взяв за свою роботу дев’ять крейцерiв. А десятого крейцера Юда у бутель вкинув. Мiж стінки двійного бутля та корка свяченої води налив. З тим бутлем i подався до Чортового яру. Вибрав галявину, вийняв з мiшка бутля та палицею крутить крейцера. Бавиться Юда, а навколо чортiв видимо-невидимо зiбралося. Виглядають вони з-за дерев і кущiв, та Юда й виду не подає, що бачить їх.
Не втерпiлося чортам довiдатися, що то витворяє Юда, i посилають до нього чортеня. Пiдходить те чортеня до Юди i запитує, що то вiн замислив. Юда й вiдповiдає:
– Та нiчого доброго для вас не замислив. От крейцера з бутля нi в який спосіб не вийму. Будь чемною дитиною та допоможи менi, то я й пiду геть.
Чортеня миттю залiзло у бутель. А Юдi саме цього й треба було. Вiн тут же закрив бутель корком.
Чортеня ще й не у таких перепалках було i виходило з них, але через свячену воду ще нiякий чорт не пролiзав, а чортенятi зробити це й поготiв. А Юда тим часом бутля у мiшок вкинув i йде геть з Чортового яру. А за ним – усi чорти.
Iде Юда горами, а чорти за ним.
От не втерпiлось найстаршому з чортiв, то й пiдходить до Юди i запитує, куди той чортеня несе. Юда й вiдповiдає:
– Несу хрестити.
– Юдо, схаменися! – благає старий, геть лисий, чорт. – Де ж видано, щоб чортеня та хрещеним було?
– Як не видано досi, то тепер буде видано, – вiдказує на те Юда.
I далi йде. А чорт його вмовляє:
– Юдо, зроблю усе, що забажаєш, лише вiдпусти наше чортеня нехрещеним.
– Та чого менi вiд нечистої сили треба?! Ви й так з Чортового яру забралися. Хiба дай менi слово, що бiльше там жоден чорт не з’явиться.
– Даю! – каже старий чорт та ще й радiє, що вдалося домовитися з Юдою.
На ту угоду Юда вiдпустив чортеня до чортової матерi, а сам додому подався. Так Чортiв яр i донинi без чортiв зостався. А Юда з бiднякiв та й заможним господарем став. I священики нарiкали його синiв i доньок, а опiсля i внукiв та правнукiв лише найкращими iменами.
Оповiдка дев’ята: УКРАДЕНИЙ ЧОРТ
Прибилися якось до села циган i жид. На краю села циган збудував кузню, а жид – вiдкрив шинок. Циган з ранку до вечора тяжким молотом гепає та ковальським мiхом дмухає, а кiнцi з кiнцями заледве зводить. Жид лелем-по-лелем працює, а статкiв у нього хоч вiдбавляй. Став циган придивлятися до жида i пiдгледів у того чорта.
Ото циган і вкрав у жида чорта. А зробити те було не важко, бо чорт вночi вештався, де тільки йому заманеться. Принiс циган чорта до кузнi та й вкинув у горнило. Чортовi те мiсце сподобалося: у горнилi він грiвся і звідти допомагав цигановi.
З тих пiр зажив циган, як у “бога за пазухою”. А на жидову голову однi клопоти навалилися. Тепер став уже жид до цигана придивлятися. I вистежив у кузнi чорта, того самісінького, що колись тримався його хати, – з бородавкою на самому кінчику носа. Бачить жид, що не може вiдiкрасти свого чорта, та й запалив кузню. Та на жидову бiду на той час вiтер звiявся i перенiс вогонь й на шинок. Згорiла кузня, згорiв шинок. А до ранку не стало у селi нi цигана, нi жида. Один, вже нiкому не потрiбний, чорт залишився.
...Минуло по тому багато рокiв. Село розрослося на всi околи. Лише на Чортовiм плацу i по нинiшнiй день нiхто не селиться.
Оповiдка десята: ЯК ПАН ЮЗИФ КОРОЛЕМ НЕ СТАВ
Були колись і в Карпатськiм краю пани. Та не свої, а зайшлi. Були пани багатi й були пани бiднi. А Юзиф був найбiднiшим з найбiднiших. Зате паном. I не яким-небудь, а гоноровим. I гонору було у нього стільки, що вистачило б на сiмох багатих панiв.
Блукав якось Юзиф лiсом i натрапив на багно. Спересердя пiдняв сухого сука i пожбурив його у те багно. Та не встиг він і руки опустити, як з багна дiдько показався i заговорив:
– Давно тебе пiдчiкую, пане Юзифе! Маю справу до тебе.
Юзиф з переляку холодним потом вкрився. Стоїть, трясеться, слова не вимовить. А дiдько веде своєї:
– Не бiйся мене. Лишень дай слово, що в усьому слухатимешся, то королем станеш.
Як почув Юзиф таке, то й мову йому повернуло.
– Даю! Слово гонору! Що забажаєш – все виповню, лише зроби ня королем! – Аж заверещав на радощах Юзиф.
– Ну, дивися менi! Бо як раз мене ослухаєшся, правицi позбудешся, двічі ослухаєшся – однiєї ноги не дорахуєшся, а як тричі ослухаєшся, то голову з плечей власноруч знесу.
Пристав Юзиф на всi дiдьковi умови, i з тих пiр почали коїтися дивнi речi. Нi з цього нi з того потрапив Юзиф на баль до самого пана Мацьківа. Там вiн приглянувся панні Мацькiвнi. Невдовзi й весiлля зiграли. Живе-поживає Юзиф та ще бiльшого гонору набирається. Тепер його навiть найзнатнiшi пани лише Юзифiном величають. Але для нас нехай вiн Юзифом залишається.
I обзавiвся Юзиф двома доньками. Лише тодi й з’явився перед ним дiдько і наказав убити дружину. Жаль Юзифу дружини, але дав слово дідькови, то й мусить виконувати його волю. Потайки убив дружину, але в усiх на виду щиро оплакав i з почестями, як i личить знатному панові, поховав її.
Тут дiйшов до Юзифа королiвський клич до ратної справи ставати. З’явився дiдько перед Юзифом i повелів іти на вiйну. Засумував Юзиф, але не вiдмовляє дiдькови, бо пам’ятає дане слово, а ще бiльше дiдькові погрози.
Став Юзиф до ратi. Бився чи не бився, а саме в пору королеви на очi потрапив. Возвеличив його король аж до польного гетьмана. Думає Юзиф: “Тепер менi крок до королiвського трону. Швидше б лишень той дiдько дiяв”.
Лише подумав про дiдька, а той тут як тут. З’явився перед Юзифом i наказує:
– Залишай, Юзифе, ратнi справи і мерщій додому повертайся.
Того Юзиф уже не мiг збагнути, а тому й виповнити, бо саме в цей час став першим кавалiром єдиної королевої доньки. Знехтував Юзиф угодою з дiдьком i, звiсно, правицi позбувся. Тож мимо своєї волi, а мусiв таки додому повернутися. Але Ганната, саме так звали королівну, не змогла забути Юзифа i провiдала його у маєтку. Там з його доньками заприятелювала i пообiцяла забрати їх до королiвського двору. Неабияк зрадiв тому Юзиф, бо знову засяяла перед його очима уже, здавалося б, утрачена королiвська корона. Але тут знову усi Юзифовi карти дідько переплутав. З’явився перед його очі й велiв убити Ганнату. Юзиф знову ослухався, бо не знав, що батька Ганнати було уже вбито. Зловмисники посадили на трон iншого короля i велiли знищувати рiдних та близьких попереднього короля. Добралися вони i до Юзифових маєткiв. Тут же убили Ганнату, а Юзифу “за переховування державної злочинницi” вiдрубали ногу.
Тепер Юзиф то картав себе за те, що двiчi ослухався дiдька, то проклинав того ж дiдька. А дідько продовжував свою гру, якої простим смертним нiколи не второпати. Тому-то краще з ним i не зв’язуватися. Але то хіба що комусь на науку. А Юзифовi була уже одна дорога, бо що то за король – безрукий і безногий? I коли перед ним знову з’явився дiдько i повелiв молодшу доньку убити, то Юзиф послав його до усіх дiдьків. Але дiдько нiкуди не пiшов, а власноруч вiдрубав Юзифовi голову. Ось так і тому пан Юзиф не став королем.
А, чого лихого, мiг би й стати...
Отож знайте, як з дiдьком угоди вкладати. Та коли вже хтось уклав, то нехай відає, що, чого доброго, то й голови позбудеться.
ID:
525226
Рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата надходження: 23.09.2014 01:45:06
© дата внесення змiн: 26.02.2017 21:03:46
автор: Т. Василько
Вкажіть причину вашої скарги
|
Милих снів!!!
