В далеких, далеких краях, серед безмежних степiв, жили три брати. I були вони, як три краплi води, один на одного схожі. А рiзнилися лише тим, що одного звали Слаб, другого – Слад, а третього – Слав. I всi вони кохали одну дiвчину на ймення Любава. Троє до Любави прийшли, троє в коханнi освiдчилися, i кожен просить за нього замiж вийти.
Не перший день дiвчина знає хлопцiв, усi троє любi їй, а за котрого замiж вийти – не вiдає. I говорить Любава братам:
– Троє вас, як три краплi води, один в одного. I вродою багаті й добротою та працьовитiстю славні. Усi троє ви мене кохаєте, i всi троє ви менi любi. А кого вибрати iз вас, кому перевагу надати, не знаю.
I просять брати:
– Загадай нам бажання, одне на трьох. А хто виконає його – з а того i замiж вийдеш. Нiхто з нас не образиться, якщо не йому твоїм судженим бути.
Пристала на те дiвчина й каже:
– Повiдав менi колись дiд, а чув вiн те вiд свого дiда, а дiдовому дiдовi його дiд оповiдав, чуте вiд свого дiда, що далеко-далеко, за степами ростуть лiси дрiмучi, а за тими лiсами лiси ще дрiмучiшi, а за тими лiсами стоять гори високi. Серцем тих гiр є гора висока. А в тiй горi є печера велика. У тiй печерi кам’яна скриня стоїть, а в тiй скринi перстень щастя захований. Хто iз вас того чарiвного персня добуде, того я своїм судженим назву.
Повернулися брати додому i стали в дорогу збиратися.
Першим осiдлав коня Слаб, першим i в дорогу вирушив. Доїхав до краю степу i побачив лiс дрiмучий, а на узлiссi – терем високий. Дах срiблом виблискує. А бiля терему дiвчина стоїть у платтях пишних, срiблом гаптованих. I запрошує дiвчина юного легiня у свої хороми.
Зайшов Слаб у терем, а там стiни срiблом виблискують, у коморах рiзних наїдкiв та напиткiв видимо-невидимо. Гостить дiвчина юнака, усiм його забаганкам догоджає, у м’якi постелi спати вкладає.
Прогостював юнак у срiбному теремi тиждень, про Любаву забув i далi мандрувати та перстня щастя шукати не захотiв. Тут вiн дiвчинi iз срiбного терему у коханнi освiдчився й попросив замiж за нього вийти.
– Добре, – мовить дiвчина, – їдь додому та з батьком, матiр’ю i сватами повертайся.
Осiдлав Слаб коня i повернувся додому.
Другим у дорогу Слад вирушив. Як до краю степу доїхав, той ж терем на узлiссi побачив, з дахами срiбними. Бiля терему зустрiла його дiвчина у платтях пишних срiблом гаптованих. Запрошує дiвчина i Слада в гостi. Зайшов юнак у терем, а дiвчина i його гостить, усiм його забаганкам догоджає, у м’якi постелi спати вкладає.
Прогостював Слад у дiвчини тиждень, вiдпочив та сил набрався і став у дорогу збиратися.
Дiвчина запитує його:
– Чому покидаєш мене? Чи мiй дiм тобi не до вподоби, чи страви мої не смачнi, чи постелi не м’якi, чи я тобi не люба?
Вiдповiдає їй Слад:
– I дiм твiй менi до вподоби, i страви твої смачнi, i постелi м’якi, тiльки ти менi не люба, бо iншу дiвчину кохаю, для неї перстень щастя розшукую, тому i в дорогу далеку вирядився.
I поїхав Слад далi. Їде лiсом дрiмучим, буреломи долає та непрохiднi трясовини обминає. I нарешті приїхав до ще дрiмучiшого лiсу, у якому i взимку темно, бо листя з дерев тут ніколи не опадає. А на краю того лiсу стоїть терем високий, з дахами золотими. А бiля терему дiвчина стоїть у платтях пишних, золотом гаптованих, та юного легiня у гостi запрошує.
Зайшов Слад у терем, а там стiни золотом виблискують, в коморах рiзних наїдкiв i напиткiв видимо-невидимо. Садить дiвчина за стiл юнака і від всієї душі гостить юного легіня. Їсть, п’є Слад, а дiвчина усiм його забаганкам догоджає. Коли ж наситився, дiвчина його у м’якi постелi спати вклала. Прогостював Слад тиждень у золотому теремi, про Любаву забув i їхати далi й перстень щастя шукати вiдмовився. Дiвчинi з золотого терему у коханнi освiдчився і руки її попросив.
– Добре, – мовила дiвчина. – Їдь додому та з батьком, матiр’ю й сватами повертайся.
Осiдлав Слад коня i повернувся додому.
Третiм в дорогу Слав вирушив. Як до краю степу доїхав, i вiн побачив на узлiссi терем високий, з дахами срiбними, а бiля терему дiвчину в платтях пишних, срiблом гаптованих. I Слава дiвчина у гостi запросила, в теремi за стiл посадила, стала пригощати та усiм його забаганкам догоджати, а ввечерi у м’ягкi постелi спати вклала. Прогостював Слав у дiвчини у срiбному теремi тиждень, вiдпочив i в дорогу вибрався.
А дiвчина запитує:
– Чому покидаєш мене? Чи мiй дiм тобi не до вподоби, чи страви мої не смачнi, чи постелi не м’якi, чи я тобi не люба?
Вiдповiдає їй Слав:
– I дiм твiй менi до вподоби, i страви твої смачнi, i постелi м’ягкi, тiльки ти менi не люба, бо iншу дiвчину кохаю, для неї перстень щастя розшукую, тому i в дорогу далеку вирядився.
I знову в мандри подався.
Їде лiсом дрiмучим, буреломи долає та непрохiднi трясовини обминає. I нарешті приїхав до ще дрiмучiшого лiсу, у якому і взимку темно. А на краю того лiсу побачив терем високий, з дахами залотими. Бiля терему дiвчина у платтях пишних, золотом гаптованих, його зустрiчає та в гостi запрошує. Зайшов Слав у терем, а дiвчина його за стiл посадила, рiзними наїдками та напитками гостить, усiм його забаганкам догоджає, а по всьому у м’якi постелi спати вклала. Прогостював Слав тиждень у дiвчини в золотому теремi й знову в дорогу виряджається.
А дiвчина запитує:
– Чому покидаєш мене? Чи мiй дiм тобi не до вподоби, чи страви мої не смачнi, чи постелi не м’якi, чи я тобi не люба?
Вiдповiдає їй Слав:
– I дiм твiй менi до вподоби, i страви твої смачнi, i постелi м’якi, тiльки ти менi не люба, бо iншу кохаю, для неї перстень щастя розшукую, тому i в дорогу далеку вирядився.
I далi своєю дорогою поїхав.
Їде лiсом дрiмучим, знову буреломи долає та непрохiднi трясовини обминає. Посеред лiсу галявину надибав. На галявинi вбогу хатину побачив. Зiйшов Слаб з коня, у дверi постукав. Тут з хати дiвчина красна виглянула. Юнак i проситься до хати, щоб з далекої дороги перепочити.
Дiвчина й мовить:
– Заходь, легiню, як вбогiстю не погордуєш. Чим хата багата – тим й рада. Та в хатi й вгостити нiчим.
– То не бiда! – мовить Слав.
До вечора Слав до лiсу сходив та оленя вполював. Дiвчина м’яса напекла, наварила, гостя нагодувала i сама наїлася. Пiсля вечерi легiня на тверду лежанку спати вклала.
Заснув Слав та опiвночi прокинувся. В ту нiч злива проллялася та крiзь дрантивий дах вода до хати хлинула. Дочекався юнак свiтанку, до лiсу пiшов, дерева нарубав та став хату перекривати. Упорався з роботою i в дорогу зiбрався.
Просить дiвчина юнака:
– Зоставайся зi мною, дружиною доброю тобi буду.
– Гарна ти дiвчина, – вiповiдає їй Слав, – та iншу кохаю, для неї перстень щастя шукаю, тому i в дорогу далеку вирядився.
Почула те дiвчина i мовить:
– Чесний ти легiнь, за те i добра тобi бажаю. I я чула про перстень щастя. Колись моя баба розказувала. А вона те чула вiд своєї баби, а бабинiй бабi її баба оповiдала, чуте вiд її баби, що давним давно найстарiшої баби бабина баба княжною була. I покохала простого воїна – князевого дружинника. Не бажав батько з простим воїном породичатися i загадав, щоб той дружинник став до бою з Хiврою. А Хiвра – то змiя люта, що у високих горах жила i нiкого у свої володiння не впускала. I нi спис, нi меч не брали її. Вбити її мiг лише той, хто чарiвним перснем заволодiє. А перстень той лежить у кам’янiй скринi, яка у великiй печерi захована. Та печера знаходиться на вершинi найвищої гори, котра стоїть у серцi гiр. Приступити до тієї гори нiхто не мiг, бо всiх поїдала люта змiя. Але дружинник знався з волхвом. I той порадив йому кришталевого меча викувати. Тим мечем вiн заслiпив Хiвру, тодi розчахнутим деревом голову до землi припер i вирвав з її пащi отруйного зуба. З тим зубом i вернувся до князя. Але князь не дотримав свого слова i наказав щоб легiню потайки голову вiдрубали. Так княжi слуги i вчинили. Довiдалася про те княжна, з княжих теремiв втекла та далеко від людей у темному лiсi поселилася. Взяла з собою лише зуб злої Хiври, якого з батькових палат викрала, щоб мати пам’ятку про коханого.
Пiсля цих слiв дiвчина до хати повернулася i невдовзi винесла змiїного зуба, ліктем завдовжки.
– Вiзьми його, – мовила дiвчина, – може вiн тобi в пригодi стане.
Щиро подякував Слав дiвчинi й знову в дорогу подався. Доїхав до гiр високих, на просторій галявині зупинився. Посеред галявини згарище побачив, а бiля того згарища красну дiвчину, що гiркими сльозами вмивається. Пiд’їхав до неї Слав i став утiшати.
– Не журися, дiвчино красна. За день-другий нову хату збудуємо.
Пiдвела дiвчина очi на юнака i сльози витерла.
Взявся Слав за роботу й за два днi нову хату збудував. Упорався з роботою, перепочив i став у дорогу збиратися.
А дiвчина просить його:
– Зоставайся зi мною, дружиною доброю тобi буду.
– Гарна ти дiвчина, – вiповiдає їй Слав, – та iншу кохаю, для неї перстень щастя шукаю, тому i в дорогу далеку вирядився.
Почула те дiвчина i мовить:
– Чесний ти легiнь, за те i добра тобi бажаю. I я чула про перстень щастя. Колись моя баба розказувала. А вона те чула вiд своєї баби, а бабинiй бабi її баба оповiдала, чуте вiд її баби. Давним давно це було. Найстарiшої баби бабина баба коли молодою була, то жила у княж-градi. Брат її у княжому вiйську служив. I на свою бiду покохав княжну. I княжна його кохала. Та не захотiв князь мати зятя з простих дружинникiв. I повелiв стати до бою з Хiврою...
I далi повiдала про те, як дружинник змiя подолав, як отруйного зуба вирвав, та про те, як князь безчесно вчинив з дружинником.
– Тодi сестра того дружинника утекла з княжого граду i на оцiй галявинi бiля гiр Хiври поселилася, – продовжувала розповiдь дiвчина. – Лише меча кришталевого, яким її брат змiю ослiпив, з собою взяла.
Пiсля тих слiв дiвчина пiдiйшла до старої ялицi, вийняла з дупла меч у шкiряних пiхвах i подала Славу.
– Вiзьми його, може, в пригодi стане.
Вийняв Слав меча з пiхов – i вiн сонцем засяяв. Щиро подякував дiвчинi за подарунок i подався своєю дорогою.
Заїхав у гори високi, з гори на гору перебирається та все найвищу видивляє. Аж на дванадцятий день побачив Слав гору, вершина якої, над усiма вершинами здiймалася. А потому ще довго їхав, аж доки не добрався до неї. Та коли бiля гори зупинився i глянув на її схили, то вжахнувся. На тiй горi жодного деревця, жодної травинки не росло, одне камiння її схили вкривало. На тому камiннi змiй видимо-невидимо. А в підніжжі гори, людських черепiв – не злiчити. Страшно стало Славу, але про те, щоб вiдступати, i не подумав. Зiйшов з коня, вийняв хiвриний зуб, обв’язав хустиною, а хустину ту на шию пов’язав. I тiльки до гори наблизився, як усi змiї зi страху перед хiвриним зубом у рiзнi боки розповзлися. Пiднiмається Слав на гору, а там змiї все бiльші i бiльші з його шляху втiкають та все на меншу вiдстань вiдповзають. Страшно юнаковi. Кожної митi ладен зi змiїної гори втiкати. I лише думкою про Любаву страх переборює.
Пiдходить Слав до вершини, а там вже стометровi змiї – i лише голови вiдвертають. А бiля самої вершини тисячометрова змiя лежить, головою вхiд у печеру закриває. Ця i не думає з дороги вступатися. Став перед нею юнак, а змiя грiзно мовить до нього:
– Поверни менi мого зуба!
– Добре, – каже Слав, – але спершу впусти мене в печеру.
– Ха-ха-ха! – розсмiялася змiя.
I ще сердитіше мовить:
– Ти не ввiйдеш в печеру i звiдси не повернешся.
Пiсля цих слiв змiя вiдкрила свою велетенську пащу, щоб проковтнути юнака. Та Слав тут же кришталевий меч з пiхов вийняв. Заслiпив змiю його блиск i та роззявленою пащею тiльки об камiння вдарилася. Слав у ту мить в печеру вскочив i за кiлька крокiв у пiдземному гроті опинився. Посерединi того грота кам’яну скриню побачив. Тут же вiдкрив її, вийняв чарiвний перстень і на палець надiв.
Тепер вже Хiвра була йому не страшною. I вiн смiливо вийшов з печери та одним змахом меча вiдрубав змії голову. Забилося в судорогах змiїне тiло, кров рiкою хлинула. У тiй рiцi чимало змiй загинуло, а тi що живими залишилися, розповзлися котра куди.
Зiйшов Слав з гори, сiв на коня i в рiднi краї до Любави поспішив.
Поминув Слав гори i на простору галявину виїхав, де нещодавно на згарищi бiднiй дiвчинi хатину будував. Та замiсть убогої хатини пишний терем побачив. Тут красна дiвчина вийшла, юного витязя з перемогою привiтала.
Коли Слав до другої хатини пiд’їхав, i там терем побачив. З нього красна дiвчина вийшла, юного витязя з перемогою привiтала. Приїхав Слав до того мiсця де терем стояв з дахом золотим, то вбогу хатину побачив. Вiдчинив дверi, а там – змiя десятиметрова. Запалив юнак ту хатину, а сам далi подався. Виїхав з дрiмучих лiсiв на край степу широкого i там замiсть терему високого зi срiбними дахами, вбогу хатину побачив. Вiдчинив Слав дверi тiєї хатини i побачив у нiй змiю семиметрову. I ту хатину запалив.
А коли степом їхав, батька, матiр та рiдних братiв зi сватами зустрів, що на сватання поспiшали. Розповiв їм свої пригоди, про дiв-змiй правду повiдав. I про дiвчат красних, якi допомогли йому Хiвру подужати, розповiв. Брати, звiсно, до красних дiвчат помандрували, а Слав додому повернувся
... Приїхав Слав додому та мерщiй до Любави перстень дарувати. Та не персню радiє дiвчина, а своєму судженому. Тут i про весiлля домовилися.
А невдовзi брати додому повернулися та красних дiвчат з собою привезли. Усiм синам батьки весiлля справили. Пiсля весiлля Любава у домi Слава зосталася, а Слаб i Слад у краї своїх дружин перебралися, щоб дрiмучi лiси i високi гори обживати.
ID:
523927
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.09.2014 23:44:52
© дата внесення змiн: 16.02.2017 11:01:47
автор: Т. Василько
Вкажіть причину вашої скарги
|
То за дівчат! За гарних!
