Намалюю руді брови,
аби були чорні,
одягнуся в білі сподні –
тепер такі модні.
Білі сподні, чорні мешти –
по сквері гуляю,
та потроху, так як знаю,
дівчат обдивляю.
Шумить листя тихо, тихо,
ще терпець тримаю,
собі думаю-гадаю –
може щось вгуляю!
Впершим разом ніц не вийшло,
то піду удруге! –
Кажуть мені добрі люди:
– Мабуть, щось та буде!
Одягнувся в чорний костюм,
обпиляв си пальці –
тепер фраєр, при краватці,
шнурую на танці.
Танці, танці – до упаду,
музики не чую,
все гадаю та в вус дую –
може щось втанцюю!
Й другим разом ніц не вийшло,
щось вже втну утретє,
тепер знаю, щось не теє,
чогось си не клеє.
Пішов в баню, вимив брови,
вбрався в вишиванку,
та й думаю – собі зранку
посиджу на ґанку.
Не встиг вийти я із хати,
а дівчат – тьма-тьмуща –
одна пишна, друга вужча,
кожна з них тямуща!
Бо так здавна вже ведеться
чи руді, чи чорні –
українкам до вподоби
козаки моторні!
Розуміють усі, мабуть,
цюю заморочку:
кожен хлопець має мати
вишиту сорочку!
Створено 23. 07. 2005. (12-00 – 21-12), м. Львів