|
Шукай, та не знайдеш. Знайшовши, не втратиш, ба не отримаєш…
Далека вічність мене манила. Ранками прокидалась під гучну музику, сяючу посмішку кращої подруги, дещо відчутний біль у голові від учорашніх гулянь та найбільше від очікувань побачити повідомлення від нього.
Маючи купу залицяльників, я знайшла того, кому навіть і натякнути на якийсь «романтік» зовсім не могла.
На роботу я йшла мов на крилах, поверталась, стрімголов летівши до комп’ютера. Чому саме він? Чому так? Чому так сильно потягло до нього, не знаю. І не дізнаюсь.
Той день не пророкував нічого надзвичайного. Звичайний день, звичайний будень. Мене очікувала робота вдень і веселощі увечері.
Ми йшли на роботу, сміялись, обговорювали учорашній вечір, наших залицяльників, і не задумувались ні про що серйозне. Все було звичайне.
Надзвичайним було одне. Саме в цей час до Харкова прибував потяг «Т.-Х.». Якби хтось раніше сказав, що я буду обожнювати саме цей рейс, а ненавидіти його у протилежному напрямку, я б сказала, що вони дивні чи ба божевільні люди.
Потяг прибував, я сміялася, сонце сліпило очі, та я ніколи не носила окулярів, любила завжди бачити очі людини.
Той день був звичайним.
Та ми йшли назустріч.
Я думала про якогось чергового, не знаючи, що це слово «черговий» надовго зникне з мого лексикону.
Я не бачила його, я не говорила з ним, я просто взяла у руки теку з його документами, і мене, як кип’ятком ошпарили. Я закохалась одразу у його ім’я, потім у фото, вже потім у сторінку в соцмережі, а вже потім у його душу.
Його ім’я так і манило. Т. З того моменту я почала мріяти про сина Т. Прізвище Б. Як ім’я. Так він сказав.
Я знайшла його сторінку, я довго не могла наважитись, то сідала до комп’ютера, то йшла геть. Я милувалась його фото. Він виявився ще красивішим, ніж я уявити могла. І все ж я натиснула на поле: «Додати у друзі». Цим я почала відлік своїх страждань, сліз по кутках і брехні іншим чоловікам. В мене з’явився Т. Мій Т. Тоді ще не у друзях у соцмережі, але вже у душі.
Я продовжувала вести звичний образ життя. Та я все ж ходила і думала про нього. По декілька разів на день заходила на сайт, подивитися на нього.
І ось він написав. Як і усі нормальні люди, до яких у друзі набиваються чужаки, він поцікавився: «Привіт, ми знайомі?».
«Ще ні». – думала я. – «Та не довго нам залишилося».
Тоді ще я не знала, що два роки, що мені залишалися у Харкові видадуться поряд з ним хвилиною, а прощання виб’є із ритму не те, що життя, просто вб’є мене.
Ми спілкувались вже майже місяць. Щодня. Ні. Щопівдня, а може і частіше. Я не могла ним напитися. І не могла уявити, що буде, коли зустріну його вживу. Я так хотіла цього і водночас боялася.
Я не знала, чи є в нього хтось, та я боялася навіть спитати. А через деякий час у його статусі з’явилося це ненависне для мене: «Є подруга». Ще не отримавши, я втратила його.
Та я не полишала своїх спроб завоювати його, я робила вигляд, що для мене не існує того статусу, та кожного разу заходячи на його сторінку я бачила найпершим оце: «Є ПОДРУГА».
Я хотіла на неї подивитися. Та не могла знайти її і сліду на його сторінці.
Іноді я не хотіла його знати, намагалася забути. Зустрічалася з іншими, і здавалось вже готова була відкрити їм свою душу. Вони так цього хотіли. Та я не могла.
Він не хотів, та я відкривала свою душу йому.
Коли ставало боляче і потрібно було чиєсь плече, я писала йому: «Треба побачитись, мені потрібен хтось рідний поруч зараз». Чому я саме в ньому бачила рідного? А не в тих, хто так був закоханий у мене?
Я звала, і він майже завжди приходив. Сідав поряд, іноді обіймав.
Та майже завжди бачились випадково. Він йшов у своїх справах, а мої вмить зникали, якими б терміновими б вони не були. Кава з ним була завжди найтерміновішою. Я навіть про поцілунки з ним і мріяти не могла. Для мене дотик його руки був найінтимнішим зв’язком. Це було так рідко, і так завше, коли у мене був хтось інший, черговий. Він ніколи б не отримав би цей статус.
Будь-хто, та не він.
Коли я була побита, мов собака, засмучена, замучена, назустріч завжди йшов він.
Підходив і так чомусь не по-дружньому ніжно обіймав.
Я ніколи не бачила від нього жодних натяків на «романтік». Здавалось, він надто дорожив мною, щоб псувати все, що було між нами інтрижкою.
Я була вдячна за це.
Навіть наша перша зустріч була випадковою. Я йшла. Він йшов. Я жодного разу небачивши його вживу, з першої ж секунди зрозуміла, що це він. Серце зойкнувши, підказало. Хотіла втекти, та розуміла, що найбільше хочу поговорити з ним. Наступну годину ми провели разом. Я і написала кращій подрузі таке смс: «Я з Т. Я щаслива». Тільки вона мене розуміла.
Тільки вона розуміла, як я можу помирати від закоханості до одного, а будувати плани на майбутнє і кохатися з іншим.
Я іноді пишу йому, коли сумно і боляче. Навіщо мені це?
Згадуючи його майже щодня, розумію, що нікуди не приведе мене ця одержимість.
Мене доводять до сказу випадкові прохожі так схожі на нього.
ID:
522547
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.09.2014 12:05:05
© дата внесення змiн: 10.09.2014 12:05:05
автор: Біллі Джин
Вкажіть причину вашої скарги
|
